– Вони нас зневажають, – зробила висновок Олеся. – І все через Костю.
Подруги поїхали до жіночої консультації, де Олеся стала на облік. Пройшла обстеження на УЗД, здала аналізи. Лікар запитав, чи хоче вона дізнатися, хто в неї буде.
– Не хочу, – відповіла Олеся.
– Дивно. Зазвичай жінки бажають якнайшвидше дізнатися, – сказав лікар.
– Чому ти не хочеш знати, хто в тебе буде? – поцікавилася Карина, коли вони поверталися додому.
– Я й так знаю.
– Ти не можеш знати, – усміхнулася Карина. – Можна лише здогадуватися.
– А я знаю. У мене буде хлопчик.
– Як ти дізналася?
– Відчула. Я ж мати, – відповіла Олеся.
Подруги поверталися додому, коли таксі зупинили бойовики, щоб пропустити колону. Авто довго стояло на узбіччі, поки довгою колоною в місто заходила військова техніка під російськими прапорами. Решту дороги дівчата їхали мовчки, пригнічені та невеселі. Радів такій допомозі лише Костя.
– Ось тепер «укропи» ніколи не візьмуть Луганськ! – він задоволено потер руки.
Олесі було набагато легше з Кариною. День видавався не таким довгим і сумним, було з ким щиро поговорити, помріяти. Щодня подруги вмикали ноутбук і чекали, поки запрацює Інтернет. Українські війська звільняли одне за одним міста й села. Олеся дізналася, що двадцять другого липня було звільнено Сєвєродонецьк. Вона одразу ж спробувала зв’язатися з Людмилою Анатоліївною, але не змогла. Не було зв’язку й кілька наступних днів. Лише за шість днів по тому Олеся змогла поговорити з Людочкою телефоном. Жінка підтвердила, що місто звільнено, також сповістила, що українські військові звільнили й сусіднє місто Лисичанськ.
– Швидше б до нас дійшли! – сказала Олеся, сповнена надій.
– У мене є для тебе новина, – мовила Людмила Анатоліївна.
– Про Ігоря?! – вирвалося радісне в дівчини. – Де він? Як він там?
– Він не був на заробітках. Учора його мати зізналася, що з перших днів АТО Ігор пішов добровольцем на війну.
– Справді? То чому ж Катерина Захарівна мовчала?
– Бо тут були бойовики. Хіба ж можна було зізнаватися?
– Не знаєте, де він зараз?
– Хтозна. Напевно, і мати не знає, де саме.
Олеся гадала, що їй стане легше, коли хоча б щось дізнається про Ігоря. Але новина змусила її хвилюватися ще більше. За першої можливості Олеся дивилась усі відео, зняті в АТО, читала новини з надією побачити десь хлопця.
– Тільки б він залишився живий! – сказала вона Карині. – Нехай буде не зі мною поруч, аби лише його не вбили й він повернувся додому.
Тривога наростала. Бойовики збили Боїнг-777 «Малазійських авіаліній», загинули мирні люди. Українські новини доводили, що літак збито з окупованої території, місцеві ж доводили протилежне. У місті чути було вибухи та перестрілку, а з настанням комендантської години місто ніби вимирало. Костя часто не ночував удома, тож Олеся була вдячна Карині, яка була завжди поруч. Здавалося, що звільнення Луганська не забариться, і подруги прислухалися до кожного розриву снаряда. На кінець липня було вже звільнено шістдесят міст і сіл Донецької та Луганської областей.
На початку серпня Костя почав приходити додому похмурим та злим. До них зачастив спочатку друг Льоха, потім почали заходити в гості й інші бойовики. Вони могли цілу ніч сидіти на кухні, пиячити та курити, обговорюючи останні події. Зазвичай Олеся йшла від них, посилаючись на те, що вагітна й погано почувається. Їхні голосні п’яні розмови та реготання часто до самого ранку не давали заснути. З розмов Олеся знала, що українські війська десь на підході і бойовики роблять усе, щоб не дати їм увійти в місто. На ранок, коли бойовики розходилися, подруги йшли на кухню прибирати. Олеся одразу відчиняла вікно, бо стояв нестерпний сморід чоловічого поту, взуття, пороху, перегару й тютюнового диму. На столі після таких «гостей» лишалися недоїдки, брудний посуд, чарки та порожні пляшки з-під горілки.
Подруги вирішили діяти за розробленим Олесею планом.
– Коли наші увійдуть у місто, ми одразу тікаємо до твого будиночка, – сказала Олеся Карині. – Костя не знає, де він, тож не зможе нас там знайти. А сам він у місті не залишиться, тож нехай їде до своєї Росії.
Карина з такою пропозицією погодилась. Залишалося лише дочекатися українського війська. Шість днів Луганськ був без електрики й води, але подруги з того лише тихенько собі раділи – була надія, що незабаром місто звільнять. У середині серпня стало зовсім гаряче. Бої точилися вже в самому місті. Подруги сховались у погріб і прислухалися до вибухів. Олеся вкуталась у ковдру, бо вже почала мерзнути від тривалого сидіння, коли раптом почула слабкий поштовх усередині себе. Вона приклала долоню до живота, і поштовх повторився.