Костя заніс батьківські речі, покликав Олесю для розмови. – Я, звичайно, вдячний Карині за те, що вона була поруч із тобою, допомагала, підтримувала, – сказав він. – Але ж ти розумієш, що нам тепер буде тісно. До того ж, я не можу один усіх утримувати. Зрозумій мене правильно.
– Я зрозуміла. Карина має повернутися додому?
– Саме так. Нехай збирає речі, я пришлю за нею машину.
– Гаразд, – зітхнула Олеся.
Костя пішов, і Олеся сказала подрузі, що Костя просив її повернутись у свою хату.
– Він обіцяв прислати за тобою машину, але краще викликати таксі, щоб не дізнався твоєї адреси, – сказала подрузі Олеся.
– Звичайно! – погодилася Карина.
– Ти не образилася на мене?
– Звісно, ні! Можеш не хвилюватися.
– Я б тобі радила виїхати звідси.
– Куди?
– Хоча б до Людочки. Тимчасово.
– Я нікуди без тебе не поїду, – сказала Карина. – Народиться дитина, то хто тобі допоможе? Батьки поїдуть звідси, лишишся сама?
– Поки Станиця Луганська під Україною, вони туди й носа не сунуть! Побояться повертатися, тож мені ще довго з ними жити.
– Вірю, що й Луганськ скоро звільнять! – упевнено сказала Карина.
– І я вірю!
Олеся наклала харчів повну валізу, віддала Карині. Відчинила шухляду, де Костя залишав їй гроші. Там лежало сто доларів. Олеся віддала їх подрузі.
– Ти що?! Костя тебе за них залає! – сказала Карина.
– Розберуся сама!
Карина поїхала таксі, не чекаючи на автівку Кості. Олесі стало сумно й незатишно. Вона сіла на лавку біля будинку, поклала руку на круглий живіт. Жінка відчувала, що їй буде важко, але повинна все витримати й пережити.
– Моя крихітко! – пошепки сказала вона. – Я не винна, що ти народишся серед війни. Але мир настане, усі війни закінчуються – і ця скінчиться. Ми з тобою сильні, чи не так, синку?
Частина третя
Розділ 38
Олеся чекала народження дитини наприкінці грудня. Вона намагалася більше часу проводити наодинці, тому або гуляла у дворі, або зачинялась у спальні. Станицю Луганську було звільнено ще наприкінці серпня, але батьки не встигли до зими відбудувати будинок після руйнування, тому й мешкали разом із ними. Удома ще й досі часто відбувалися бойові зіткнення, тому Олеся була за те, щоб вони туди поки не поверталися.
– Що ж то роблять кляті фашисти?! – щоразу, коли там гриміло, причитала свекруха. – Уже половина хат або розбиті, або взагалі згоріли.
Олеся й не намагалася їй щось доводити, лише йшла від неї подалі, щоб не чути одну й ту саму набридливу пісню. Іноді до них заїжджали земляки й розповідали, що й справді Станицю не впізнати – одні руїни. Кінець серпня був обнадійливим для Олесі. Здавалося, що українські війська вже за крок до перемоги, але наступ АТО раптом захлинувся, коли в спину вдарив потужний ворог. Лише кілька днів – і сотні загиблих, поранених і полонених. Олеся від Людочки дізналася, що Ігореві вдалося вийти живим із Іловайського котла. Сам юнак мало писав про себе в соцмережах, хіба що іноді викладав світлину, де він у військовій формі разом із побратимами. На такі сторінки Олеся могла дивитися годинами. Вона поринала в спогади про минуле, коли вони з коханим були разом. То були незабутні часи! Олеся згадувала їх, як прекрасний сон, який розчинився з приходом ранку. Дівчина знала, що нікого вже так не зможе покохати, бо така весна була єдиною в її житті. Олеся намагалася налаштувати себе на те, що її майбутнє буде без кохання, але не уявляла свого життя без Ігоря. Вона не сподівалася, що хлопець її пробачить і вони знову будуть разом, але серце й досі летіло до нього, а розум не хотів сприймати думку про те, що вона повинна все життя прожити з нелюбом та ґвалтівником.
З кожним днем Костя ставав усе більш дратівливим і злим. Він міг вирячити очі на власну матір і навіть її обматюкати, коли був не в гуморі, а Олесиному батькові діставалося ще більше. Лише щодо дружини себе стримував, та Олеся розуміла, що все може скінчитися після пологів. Її тримало на цьому світі лише одне – дитина, яка все частіше й настирливіше давала про себе знати. Коли Олеся відвідала жіночу консультацію, лікар сказав, що вона може влаштувати їм у пологовому «велике Новорічне свято». Дівчина зателефонувала Карині й попросила побути з нею кілька днів до Нового року й після. Подруга працювала в громадській їдальні кухаркою, тож нічого достеменно пообіцяти не могла. Лише завдяки тому, що Карина знайшла цю роботу, вона змогла купити вантажівку вугілля на зиму й не замерзала, як тисячі луганчан у зруйнованих квартирах, де не було скла у вікнах та де не встигли відновити теплопостачання, електрику та газ. У багатьох багатоповерхівках не було навіть води, тож людям доводилося носити її здалеку від колонок на вулицях.