Олеся вийшла надвір подихати свіжим повітрям. Попри війну, природа радувала своєю красою. Зимі було байдуже, що бійці мерзли в окопах і їли задубілий хліб – вона щедро розсипала сніг по землі, деревах, дахах будинків, нагадуючи про те, що є щось вічне й незмінне в житті людей. Як і до війни, білосніжна ковдра вкрила тиху землю, ніби прикриваючи на ній людську кров. Дерева дрімали, закутавшись у білі шалі, і лише злякано здригалося їхнє гілля від вибухової хвилі. Олеся вийшла в садок, пройшла вузькою, прочищеною від снігу доріжкою, зупинилася серед дерев. Жодного поруху повітря, усе завмерло, заснуло, принишкло. Навіть не було чути віддалених розривів снарядів. Олесі стало чомусь лячно, і ця тиша здавалася загрозливою. Дівчина подумала, що люди звикають до всього, навіть до вибухів, і коли стає тихо, то на душі неспокій. Олеся відчула на собі чийсь погляд і повернулася. Біля сусідньої садиби стояла молода жінка й дивилася на неї. Було помітно, що вона вагітна: живіт випирав з-під зеленої курточки, яка тісно облягала її стан. Олеся зраділа від того, що побачила «колегу по вагітності» й привітно помахала жінці рукою. «Нам потрібно познайомитися й подружитися», – подумала Олеся й рушила до незнайомки.
Зробивши кілька кроків убік з доріжки, Олеся вгрузла по коліна в сніг і ледь не впала.
– Доброго дня! – крикнула вона жінці. – Зачекайте, я зараз звідси виберуся…
Олеся незграбно вибралася зі снігового полону, поглянула в бік сусідки, але жінка швидко пішла на подвір’я. Олеся звикла вже до того, що сусіди знали, хто її чоловік, тому неохоче спілкувалися й уникали розмов, але гадала, що вагітна жінка її зрозуміє і вони зможуть спілкуватися. Але сусідка пішла, проігнорувавши її вітання, і від того стало боляче. Олеся знала, що в будинку поруч жило подружжя літнього віку, тож незнайомка, напевно, приїхала до них гостювати або й народжувати дитину в Луганську. Олеся струсила рукавичкою сніг із подолу пальта й повільно пішла до хати. «Потрібно буде ще зробити спробу поспілкуватися з нею», – вирішила.
Кілька днів поспіль вона намагалася заговорити до незнайомки, але щоразу жінка йшла геть, щойно помітивши Олесю. Одного разу вони випадково зустрілися біля двору. Батько прибирав сніг, і Олеся була біля нього. Вона вирішила підійти до паркану сусідів у надії, що побачить вагітну жінку. Хвіртка відчинилася так раптово перед носом, що довелося відсахнутися вбік. Перед нею стояла незнайомка. Жінка різко зупинилася, і їхні погляди зустрілися.
– Вітаю! – усміхнулась до неї Олеся.
Такого спопеляючого, повного відрази, презирства й ненависті погляду Олеся ще не бачила. Це була лише мить, коли вони дивилися одна на одну: один погляд-здивування, другий – презирство. Сусідка швидко зачинила перед носом спантеличеної дівчини хвіртку, загримів засув, і проскрипіли її кроки, які віддалялися. Отямившись від несподіванки, Олеся підійшла до батька.
– Що там, доню? – запитав він і встромив лопату в кучугуру снігу.
– Там… Там нова сусідка… Вона вагітна, – розгублено промовила донька.
– Я бачив.
– Хотіла з нею поспілкуватися… Напевно, приїжджа.
– Та ні, місцева.
– Ти її знаєш?
– Не знаю, – сказав батько. – Ходімо вже додому.
Олеся помітила, що батько хоче уникнути розмови про сусідку, але це ще більше розпалило її цікавість. Вона забрала лопату й пішла з ним до двору.
– Тату, хто вона? Звідки?
– Спитай у свого чоловіка.
– Спитаю, але потім, а зараз питаюся в тебе.
– У неї й питай.
– Я хочу почути від тебе, – наполягала Олеся. – Хто ця жінка?
– Твій бойовик мене вб’є, коли скажу, – промовив він стишеним голосом і сторожко оглянувся.
– Ніхто не дізнається, – пошепки сказала йому дівчина. – Ну, тату, прошу тебе.
– Її звати Оксана. Раніше це був її будинок, – указав він на їхню оселю. – Її та чоловіка за проукраїнські погляди кинули на підвал. Де він зараз і чи ще живий – я не знаю, а дівчину там чеченські бойовики зґвалтували, вона завагітніла, тож зараз відпустили. Жити їй, як ти сама розумієш, ніде, тому прихистили сусіди. – Батько оглядівся. – Ой, Лесю, сам не знаю, нащо я тобі це розказав?
– Не хвилюйся, тату, я мовчатиму.
Історія Оксани не йшла Олесі з голови. Виходить, що вони з нею – споріднені душі, і потрібно якось потоваришувати. «Я маю їй довіритися й розказати свою історію», – вирішила Олеся.
Їх звів випадок. Оксана поверталася з магазину, коли Олеся вийшла прогулятися. Вона помітила, як занервувала сусідка й хотіла вже переходити на інший бік вулиці, коли Олеся пішла їй назустріч. Остання підійшла надто близько, щоб бачити презирство в очах жінки, і на мить завмерла. Олеся ладна була провалитися крізь землю, аби тільки не бачити той вогник ненависті в очах сусідки, але то була лише мить. Зробивши кілька кроків уперед, сказала: