– Оксано, ти можеш мене ненавидіти, бажати мені чогось лихого і маєш на це право.
– Так! Маю повне право!
– Але я прошу лише одне: вислухай мене й тоді можеш іти.
– А то що буде? Мене знову кинуть на підвал? І це зробить твій коханий чоловік?!
У її очах – зневага, іронія, виклик. Було помітно, що ця жінка стільки зазнала лиха, що їй уже нічого боятися.
– У мене нелюбий чоловік, – спокійно сказала Олеся. – Так, він бойовик, але то ж він, а не я.
– А ти – дружина його! Підстилка бойовика!
– Я зґвалтована тим бойовиком і вагітна від нього не зі своєї волі. Мій коханий зараз у лавах українських військових. Найбільше, чого я зараз хочу, – бути поруч із коханим, а не жити в чужій хаті.
Оксана мовчки дивилася на Олесю. Із її очей зникли злість та ненависть, змінившись ваганням. «Мабуть, вона не впевнена, що я кажу правду», – подумала Олеся.
– Не знаю, хто ти насправді, – уже спокійно сказала жінка, – і чи вірити тобі, чи ти підіслана провокаторка, але поговорити згодна.
Оксана обійшла протоптаною стежкою Олесю й пішла до хати. Того ж дня Олеся побачила жінку за парканом, підійшла й запропонувала зустрітися.
– Твій чоловік може нас побачити разом, – сказала їй жінка, – а це недобре.
Жінки домовилися зустрітись у кафе після обіду. Олеся сказала вдома, що їй потрібно сходити до лікаря за результатами аналізів.
– Куди ти сама підеш? Зараз Костику зателефоную, і він тебе відвезе, – сказала свекруха.
– Не треба його відволікати від служби, – заперечила Олеся.
Вона швидко вдяглася і вийшла з дому ще до того, як жінка змогла додзвонитися синові.
Оксана вже чекала на Олесю. Вона сиділа за столиком біля вікна.
У непримітному невеличкому приміщенні, схожому більше на забігайлівку для пиятик, було більше шансів провести зустріч, не привертаючи уваги. Олеся сіла поруч. Стояв сморід спиртного, цигарок та чогось підгорілого, серед цього всього слабкий запах дешевої заварної кави було ледь чути.
– Доведеться потерпіти, мене саму тут нудить, – сказала Оксана.
Олеся замовила чай, і за кілька хвилин їй принесли чашку з чаєм «Батік», про що свідчив ярлик на одноразовому пакетику.
Олеся була впевнена, що розмову має почати саме вона, і не бити себе в груди, доводячи, що вона патріот, а викликати довіру, сподіваючись на взаємність. Дівчина почала розповідь з того, як лишилася сиротою, як її відправили в інтернат через сварки з названим братом і про те, як утратила своє кохання. Олеся нічого не приховувала, навіть того, що була думка позбутися дитини.
– У тебе трохи інша історія, – вислухавши все, сказала Оксана.
– У нас схожі історії.
– Мене ґвалтували кадирівці, до того ж на очах мого чоловіка. Ти навіть не можеш уявити, яке я пережила пекло. Це і приниження, і сором, і взагалі хотіла тоді собі вкоротити віку, але вчасно схаменулася. Я подумала: навіщо? На радість бородатим найманцям? Ну не стане мене, їм від того ні холодно ні жарко, а хто помститься їм за мене? Ні, вони ще пошкодують, що я лишилася жива!
– Де твій чоловік зараз? Його не відпустили?
– Навіть не знаю, що з ним. Ходила туди після звільнення, сказали: пиши запит і чекай відповіді.
Оксана замовкла. Перед нею на столі стояв охололий чай, і вона механічно помішувала його ложечкою.
– Він повернеться, – сказала Олеся, не знайшовши інших слів для втіхи.
– Можливо, – промовила Оксана, відірвавши погляд від чашки. – Не впевнена, що його не розстріляли, як і не впевнена в тому, що він схоче мене бачити, якщо живий.
– Чому ти так гадаєш? Чи ти винна в тому, що сталося?
– Він навіть не знає, що я вагітна від них. У застінках до мене лікаря не допускали, я ж хотіла позбавитися цієї дитини, а коли вийшла… Мені за дві місяці народжувати.
– Спочатку народжу я, потім – ти, – усміхнулась Олеся.
– Я вже ненавиджу цю дитину, – зізналась Оксана. – Швидше б народити її й забути, як страшний сон.
– Як забути?
– Залишу її в пологовому будинку. Навіщо вона мені? Щоб росло чорняве дитятко – вічна згадка про кадирівців?
– Ні, так не можна думати! Це твоя дитина! – сказала Олеся й розповіла, як випадково натрапила на відео в Інтернеті, яке змінило її ставлення до дитини.
– Я тебе почула, – сказала Оксана, вислухавши сусідку, – а тепер ти мене послухай. Припустімо, я народжу дитину, буду виховувати, щодня згадуючи те пекло, а потім вона виросте й спитає: «Хто мій тато і де він?» Що маю відповісти? Усе життя брехати про тата-льотчика? Чи сказати: «Вибач, дитинко, але в тебе не один тато, їх четверо, і мама не знає, хто саме з них тебе зробив». Я маю так пояснити?! Ні, Олесю, краще один раз переболить душа – і все!