– Не те слово! Недаремно ж чоловіки втрачають свідомість, коли дружини народжують! Сама ледь не вмерла з переляку!
– Скажу тобі відверто: це було нелегко! Але, Кариночко, те, що я відчула, коли почула голос маляти, не можна передати словами. Ось зараз іде війна, гинуть люди, і, здається, нічого не може порадувати, а тут – нове життя! І ти можеш прикласти його до грудей, зігріти своїм теплом і стати щасливою! Ні, це може зрозуміти лише мати!
– Ну, так! Мати! А я хто? Ніхто! – засміялася Карина. – На смерть перелякана подруга!
На третій день Костя забрав Олесю додому. Карина того ж дня повернулася на роботу. Удома Раїса Іванівна вже пекла-смажила, готуючись до прийому гостей. Вони не забарилися. Не встигла Олеся облаштувати ліжко для дитини, як почали приходити по одному й гуртом Костині друзі. Усі як один – з автоматами, у формі, галасливі й безцеремонні. Вони голосно та жваво розмовляли, не зважаючи на немовля, вмикали телевізор, обговорювали почуте й без упину вітали батька новонародженого. Олеся зрозуміла, що гості надовго й відпочити їй не вдасться. Коли було накрито в кімнаті столи, Костя покликав Олесю.
– Вийди з дитиною до моїх друзів, – попросив він.
– З дитиною? Навіщо?
– Хочуть тебе привітати й подивитися на мого спадкоємця.
– Не можна стороннім дивитися на таку малу дитину.
– То хоч трішки лиця покажи – і все! – наполягав він. Олеся вийшла до них із немовлям на руках. Їй голосно заскандували: «По-здо-ров-ля-є-мо!» – і підняли чарки з горілкою. Олеся поглянула на бойовиків і подумала, що вони їй усі огидні, але нічого не залишалося, як подякувати. Чоловіки почали скидати в кашкет гроші, намагалися подивитися на «спадкоємця й нового громадянина молодої республіки», потім обіймали Костю й вітали вже його. Нарешті дали слово батькам. Мачуха просльозилась, подякувала Костику за онука й кинула крупну купюру до загальної каси. Батько сказав щось незрозуміле, привітав доньку. Олеся подякувала й пішла, зачинивши за собою двері. Вона вклала дитину в ліжечко, але від галасу та почала плакати, і довелося її забрати до себе на ліжко. Олеся погодувала маля, і, сите та зігріте материнським теплом, воно притихло й заснуло. Жінка не схотіла тривожити його – залишила біля себе. Олеся згадала свою маму, і сум огорнув її душу. Якби вона була зараз жива, то раділа б по-справжньому, тішилася б онукові.
«Ось так колись моя мама дивилася на мене, – розмірковувала Олеся, дивлячись на маля, – уявляла, як і я зараз, якою буде дитина за п’ять, десять років, який матиме вигляд, подорослішавши. Вона навіть і подумати не могла тоді, що зможе бути поруч зі своєю дитиною лише вісім років. І все, що зможе залишити своїй доньці, – листи в майбутнє».
Непрохані сльози самі покотилися з очей. Олеся проковтнула грудку, яка застрягла в горлі, утерла сльози.
– Я не покину тебе, моя крихітко, – сказала вона, – не маю права, бо знаю, як тяжко жити без мами.
До ранку не стихало в хаті. Коли вже світанок завітав до міста, п’яні бойовики повиходили у двір і почали строчити в повітря з автоматів. Вони волали:
– Слава молодій республіці!
– Слава Новоросії!
– Здоров’я майбутньому захиснику!
– Ура!
Нарешті вони роз’їхалися на таксі по домівках і все стихло. Олеся не пішла допомагати прибирати після гостей. Стомлена безсонною ніччю, вона пригорнула до себе тепле тільце дитинки й міцно заснула.
Розділ 40
Був призначений день реєстрації дитини – 15 січня. Напередодні цього дня Олеся заявила, що загубила довідку з пологового. Шукали її півдня й не знайшли, тож Костя смачно виматюкався й поїхав до лікарні брати дублікат.
– Ти не згадала, куди могла її приткнути? – запитала Карина, коли подруги залишилися наодинці.
Олеся обняла Карину за плечі, загадково всміхнулась. – Ти щось приховуєш! – сказала Карина. – Що саме?
– Невже ти думаєш, що мій хлопчик житиме зі свідоцтвом про народження з печаткою якоїсь там ЛНР?
– То ти довідку…
– Саме так! Вона в надійному місці.
– А далі що?
– Якось вирвусь із «молодої республіки» у вільну Україну, там і зареєструю громадянина своєї країни.
– Є план, як виїдеш?
– Поки що конкретного немає, але вже в розробці, – сказала Олеся. – Каринко, ти пам’ятаєш нашу розмову про те, що після моїх пологів ти звідси виїдеш?
– Так. Але як тебе залишу? Я тебе добре знаю. Рано чи пізно ти спробуєш звідси вирватися, тож зробимо це разом! Домовились?
– І що мені з тобою робити? – усміхнулась Олеся й поклала голову їй на плече.
Хлопчика назвали Максимом. Він був спокійною дитиною, але часом ночами влаштовував «концерт». Костя не стримувався, дратувався, кричав на Олесю, щоб заспокоїла його, бо він не висипляється. Зазвичай після таких ночей чоловік міг не приходити додому по кілька днів. Олеся здогадувалась, де він ночує, але це її лише тішило. Можна було спокійно й погуляти з дитиною на подвір’ї, і попрати, і почитати мамині листи. У такі дні Олеся підходила ближче до сусідського подвір’я, сподіваючись поговорити з Оксаною, але жінка ігнорувала Олесю й удавала, що її не помічає.