«Напевно, тримає на мене зло за те, що ми живемо в їхньому будинку, – гадала Олеся. – Але ж я їй усе розповіла. Не повірила мені? Чи ображена за розмову? А може, за те, що я не вибачилася за будинок?»
Часом Олеся з дитячим візком підходила ближче, сподіваючись, що сусідка принаймні її привітає, але Оксана одразу йшла геть. Олеся вирішила спитати Костю, чи справді вони живуть у віджатому будинку, а не в купленому ним, як він казав.
– Ти мені не повірила? – невдоволено сказав чоловік. – Чи щось тобі наговорила пузата сусідка?
– Яка сусідка? – промовила Олеся.
Серце на мить завмерло в грудях. «Невже він таки нас бачив разом у кафе?» – майнула думка.
– Яка, яка? Оксана, та, що тягалася з чорними й завагітніла від них!
– Мова не про неї, а про будинок.
– Зараз покажу документи, – сказав Костя.
Він приніс теку з паперами, ткнув дружині в руки. Будинок і справді належав Кості. Був придбаний ним улітку 2014 року, про що свідчили завірені документи купівлі-продажу. Олеся повернула йому папери.
– Заспокоїлась? – сказав він. – І не смій навіть на десять метрів підходити до тієї хвойди! Ти мене зрозуміла?
– Так! – кивнула головою дружина.
Вона думала про те, що надто довірлива. Сумніви обсіли її, коли побачила папери на купівлю будинку. «Може, і справді мене Оксана надурила? І про свій полон та зґвалтування також? – думала Олеся. – Я їй виклала все, як на духу. Що буде, коли це стане відомо іншим? Потрібно було спочатку все дізнатися про неї, а потім уже відкривати душу».
Олесю довго мучили сумніви. Вона то картала себе за довірливість і йняла віру чоловікові, то схилялась на бік Оксани і, згадуючи їхню розмову, вірила сусідці. «Правда розкриється, потрібен час», – вирішила вона.
На початку березня Оксану не стало видно. «Напевно, вона в пологовому», – вирішила Олеся.
За тиждень по тому вона побачила сусідку вже без живота. Олеся знову намагалася заговорити із жінкою, але та швидко пішла від неї, не промовивши ні слова. Олесю цікавило, де дитина, і вона щодня заглядала до сусідського подвір’я, але маляти не бачила.
Наприкінці березня від снігу не лишилося й сліду. Весна вступала у свої права, і їй було байдуже до війни. Повітря пахло свіжістю, і птахи раділи теплим дням, вітаючи весну веселим щебетом та цвіріньканням. На бузку набубнявіли бруньки, готові ось-ось розірвати свій кокон і випустити назустріч сонцю перші несміливі тендітні зелені листочки. Олеся сиділа в садку на лавці, похитуючи візочок. Хлопчик швидко заснув, заколисаний приємним весняним вітерцем, й Олеся мала намір почитати книгу, яку їй привезла нещодавно Карина. Її увагу відволікла ворона, яка всілася на яблуневій гілці, дзьобала знахідку, потім крутила головою навсібіч і голосно каркала. Побачивши Олесю, вона на мить затихла й уважно її розглядала. Не побачивши нічого цікавого в жінці з книгою, ворона повернулася до своєї роботи.
Олеся почула, як скрипнула хвіртка на сусідньому подвір’ї, долинули голоси. Вона підвелася й пішла подивитися, чи то, бува, не Оксана вийшла з двору. Олеся виглянула на вулицю й побачила вже вслід, як ішла Оксана з немовлям на руках, за нею – сусіди з двома валізами. Олеся повернулася до дитини, викотила візочок з двору й чекала на повернення сусідів. За годину вони й справді повернулися, але вже без Оксани з дитиною та валіз. Олеся привіталася й спитала:
– Скажіть, будь ласка, куди переїхала Оксана?
– Навіщо тобі знати? – неприязно зиркнув на неї чоловік.
– Хотіла з нею поговорити.
– Нема чого тобі з нею спілкуватися.
– Чому ви так вважаєте?
– А тому! – сказала жінка й смикнула чоловіка за рукав. – Ходімо вже!
– Та скажіть же мені, де знайти Оксану! – не заспокоювалась Олеся.
– А ти її не шукай, – сказав чоловік, недобре зиркнувши на сусідку. – Живеш собі в її хаті, тепло й мухи не кусають, так і живи собі!
– До певної пори, – додала стиха жінка, але Олеся почула.
Помітно, що вони її зневажають, може, і ненавидять. Було прикро й неприємно, але Олеся знала, чому це так. «Для них я – дружина бойовика, – подумала вона, – і не важливо, хто я насправді».
Розділ 41
Карині дали вихідний на Восьме березня, тож вона одразу подалася до Олесі. Напередодні свята Костя приніс качку, яку Раїса Іванівна засмажила з яблуками, і всі гуртом сіли за стіл. Незабаром приїхав Костя з оберемком тюльпанів, роздав жінкам, привітав зі святом і сів за стіл.