– Я сьогодні не прийду додому ночувати, – сказав він, уминаючи м’ясо. – Самі розумієте: свято, тож нацики можуть нас «привітати» по повній програмі. Служба!
Олеся знала, яка його «служба», але зраділа, що зможе побути наодинці з подругою. Ледь Костя вийшов за поріг, Олеся з Кариною помили посуд і зачинилися в кімнаті.
– Треба привітати зі святом Людочку, – сказала Олеся.
– Якщо є зв’язок, – нагадала Карина.
Людмила Анатоліївна довго не брала слухавку, а коли відповіла, то Олеся одразу зрозуміла по голосу, що в неї якесь лихо.
– Мама померла, – сказала жінка впалим глухим голосом, – учора поховала.
Дівчина, як могла, заспокоювала колишню виховательку, хоча слова були зайві в горі. Хто, як не Олеся, знає, як важко втрачати найріднішу людину?
– Що ми все про мене та про мене? Як ти, Олесю? Як Максимко? Каринка? – поцікавилася Людмила Анатоліївна.
Олеся сказала, що в них усе добре, і спитала, чи нічого нового не чути про Ігоря.
– Я тобі, Олесю, уже казала, що бачила Ігореву матір десь на початку лютого. Потім вона кудись зникла, не видно було ані на вулиці, ані в магазині. Краєм вуха чула, що вона ще в лютому кудись терміново поїхала. Куди – ніхто не знав. Лише вчора ми зустрілися, коли вона прийшла на похорони мами. На поминальному обіді було не до розмов, а ось додому з їдальні поверталися разом, тож трохи поговорили.
– Він ще воює?
– Схоже, що відвоювався, – зітхнула жінка.
– Що?! – Олеся вмить зблідла й сіла на ліжко. – Загинув?
– Дитинко, заспокойся! Вибач, що налякала. Ляпнула, не подумавши. Живий він, живий!
– Дякувати Богу! – з полегшенням видихнула Олеся. – То що ж із ним сталося?
– Ігор потрапив у котел під Дебальцевим. Виходив разом із бійцями і десь під Логвиновим дев’ятого лютого був тяжко поранений. Побратими його винесли звідти, відправили до госпіталю, а коли звідти повідомили матері, то вона поїхала туди й доглядала сина, – розповіла жінка.
– Він одужує? Як він? – схвильовано запитала Олеся.
– Катерина Захарівна казала мені, що погано.
– Що з ним? – допитувалася дівчина.
– Та не знаю я, Олесю, не знаю! За три тижні мати поїде забирати Ігоря додому, тоді й дізнаюсь.
Олеся відчула, що Людмила Анатоліївна щось не договорює, але більше нічого від неї не дізналася.
– Я мала б бути поруч із ним, – промовила Олеся й вимкнула телефон.
– Розказуй, що трапилось, – сказала Карина й узяла подругу за руку.
Дні потяглися довго й нудно. Олеся рахувала їх і наприкінці березня змогла додзвонитися до Людмили Анатоліївни та спитати, що чути про Ігоря.
– Не бачила Катерину Захарівну, але новини в нас швидко розлітаються, як вітер по степах, – сказала жінка. – Привезли Ігорчика додому, він лежачий.
– Як… лежачий? Ще не одужав?
– Куля потрапила в хребет, її витягли, але в хлопця пошкоджений спинний мозок, і він тепер не може ходити. Ось такі невеселі справи.
Олеся не могла собі знайти місця. Скільки разів вона молила Бога, щоб Ігор залишився живим, нехай би навіть з іншою жінкою поруч, аби лише не вбитим. І ось він живий, але скалічений.
«Як він там? Чи хто підтримує його?» – думала Олеся. Вона не спала цілу ніч. Гепало сильно й гучно, так, що тряслася вся хата, мов іграшкова. Батьки побігли ховатися в погріб, забрали й Максимчика.
– Швидше збирайся! – наказав батько, поспішаючи з хати з дитиною на руках.
– Ідіть, я зараз, – сказала Олеся.
Вона тинялася з кутка в куток, не усвідомлюючи, що з нею діється. Намагалася знайти шапку й не знаходила. Десь поділися її чобітки, а коли їх нарешті взула – відчула холод, подивилася – забула вдягти шкарпетки. Їй потрапляло під руки що завгодно, окрім шкарпеток.
– Та де ж ви поділися?! – у відчаї скрикнула дівчина й невтішно розплакалася.
Олеся пожбурила геть чоботи, упала на ліжко обличчям донизу й у весь голос розревілася. Надворі все гепало й гепало, не втихало, та навіть розриви снарядів не могли змусити Олесю вирватися з полону відчаю, який її охопив. Вона хотіла бути поруч із коханим, саме зараз, як ніколи, бажала цього. Хотіла прикласти долоню до його чола, гладити волосся, торкатися кінчиками пальців його шрамів, угамовуючи біль.
– Я не можу! – ридала Олеся. – Не можу більше так жити! Матусю, рідненька! Скажи, як мені бути далі? У мене нема більше сил!
Дівчина не чула, коли стихли вибухи. Вона схаменулася, коли прочинилися вхідні двері. Поспіхом витерла сльози, забрала сплячу дитину, обережно поклала в ліжечко.