– Їздять з ЛНР в Україну через Росію, – нагадала Карина.
– Він не знає, де живе Людочка. Я говорила, що в Сєвєродонецьку, а це не зовсім так. І взагалі, він не такий дурний, щоб туди їхати.
Подруги збиралися добре виспатися перед дорогою, але були надто збуджені та схвильовані, щоб заснути. Вони не спали, і їхнє хвилювання передалося Максимкові, який усю ніч вередував, плакав і спав по півгодини.
Ранок видався сонячним, тихим, погожим. Над подругами висла бездонна синь неба, коли вони вийшли з хати, чекаючи таксі. Було тихо, тепло, легенький вітерець пробігся вулицею, попестив дівчатам волосся, торкнувся лиця сплячого малюка і, не потривоживши його, помчав далі, нагадуючи людям про весну свіжістю повітря. День мав бути погожим, і це додавало подругам оптимізму та надії.
Усе йшло, як було заплановано. Карина взяла з дому деякі свої речі, документи, і вони прибули на пункт пропуску. Подруги вийшли з таксі й не встигли оглядітися, як почули поруч:
– Отакої! Привіт! Куди ви зібралися, красуні?
Олеся скам’яніла. Поруч стояв Льоха – друг Кості.
– Ми… У Станицю, до батьків їдемо, – знайшлася Олеся. – А що?
– Костя знає?
– Звичайно!
– І відпустив тебе, Олесю, ось так?
– Як так?
– Саму, з дитиною. Він мав би тебе підвезти, оформити без черги.
– Так він на службі! Йому ніколи. Ну все, бувай! – сказала Олеся.
Карина взяла валізу, і подруги пішли. Не встигли вони відійти на десять кроків, як Льоха кудись зателефонував.
– Агов! – крикнув він дівчатам. – Ану, красуні, зачекайте!
– Це кінець! – стиха промовила Олеся й зупинилася.
– Зараз Костя приїде, – сказав Льоха. – Наказав побути з вами й нікуди вас не відпускати.
Земля хитнулася під Олесиними ногами. Вона зрозуміла, що мала один шанс вирватися звідси – і вмить його втратила. Випадкова зустріч зруйнувала її плани і, можливо, майбутнє життя. Олеся не знала, що на неї чекає вдома, але була впевнена, що чоловік оскаженіє. Вона стояла з дитиною на руках, ніби приречена на смерть, яка дихає їй у спину й від якої нема порятунку. Карина взяла її під руку, але легше не стало. І синє небо над головою враз стало вже не таким привітним та обнадійливим.
Костя спинив авто так, що вискнули гальма. Він був лютий, і червоне обличчя видавало, що злість аж клекотіла в ньому. Олеся зіщулилася. Їй здалося, що чоловік ось-ось розпустить пазурі й учепиться їй у шию. Костя схопив валізу, пожбурив її на заднє сидіння автівки, кинув подругам зле:
– Швидко в машину!
Його аж трусило від люті, тож Олеся з Кариною мовчки сіли в автівку. Удома Костя вихопив дитину з рук дружини, поклав у ліжко. Олеся зойкнула від болю, коли чоловік схопив її за руку, потягнув за собою в іншу кімнату й зачинив за собою двері.
– Поясни, куди ти зібралася? – зловісно блиснув на неї очима.
– Чому ти такий заїдливий? – намагаючись не розлютити ще більше чоловіка, спитала Олеся. – Чи не можу я поїхати до себе додому?
– Додому, кажеш? – єхиднувато оскалився він. – Мене не попередивши?
– Я хотіла зателефонувати тобі, але не було зв’язку.
Костя схопив Олесю за барки, важко дихаючи, безжально трусонув її.
– Пусти! – злякано промовила вона.
– Я знаю, куди ти зібралася! Хотіла від мене втекти до свого коханця?!
– Та ні ж бо!
– Зізнавайся, суко, до нього захотілося? Я тебе не влаштовую?!
Олеся спробувала вирватися, але удар в обличчя кулаком звалив її з ніг, і вона впала. Костя схопив валізу, відкрив блискавку й почав із неї все витрушувати. На долівку впали дитячі підгузки, одяг, її білизна, тека.
– Ось вона! – чоловік схопив папку. – Цим ти дорожиш? Тож вона буде в мене!
– Віддай! Вона моя! – попросила Олеся, витираючи кров, яка заюшила з розбитої губи.
– Де паспорт, я питаю?!
Костя висипав на підлогу все з її сумочки. Він забрав усі документи разом із текою.
– Усе! Тепер ти навіть у місто не зможеш вийти без документів! Досить випробовувати моє терпіння! – волав він.
– Листи віддай, – попросила Олеся. – Ти не маєш права!
Вона підвелася, ухопилася двома руками за теку.
– Усе забирай, а листи мої! Віддай!
Чоловіка від злості ледь не на кусні рвало. Він смикнув на себе теку. Сили були нерівні, тож папка швидко опинилася в нього. Олеся схопила його за руку, але він, мов бісом підбитий, відштовхнув її від себе, боляче вдаривши кулаком у груди. Вона поточилася, не втрималася на ногах і впала. На неї посипалися удари ногами, дівчина скрикнула, стислася в клубок, підтягнувши під себе коліна. Він бив безжально носаками, і важкі берці раз по раз упивалися нестерпним болем у її тіло.
– Що тут у вас? – прочинила двері Карина.
– Іди геть! – просичав чоловік і гримнув ногою у двері. Двері вдарили Карині по обличчю, і з носа потекла кров.