Коли катування скінчилося, Костя замкнув папери в сейфі, ключ забрав із собою.
– Усе! – він витер з чола піт. – Хвойди, ваша «прогулянка» скінчилася! А тебе, – тицьнув Карині в груди, – щоб я більше в нас не бачив. Ти мене добре зрозуміла, сучко?
Перелякана Карина мовчки кивнула головою.
Розділ 43
Костя не попросив вибачення. Олеся й не чекала на нього, бо таке пробачити неможливо. Вона ще більше зненавиділа чоловіка. Він і до цього був їй огидний, а після того, як її побив, вигнав подругу й відібрав мамин спадок, вона не могла на нього спокійно дивитися. Кожного разу, коли він торкався її в ліжку, перед очима знову було його перекошене від люті та ненависті обличчя. Вона мусила все здолати, стерпіти близькість із ним у ліжку, аби виграти час і знайти вихід. Думка про втечу її не покидала, але Олеся не знала, як це зробити. Був варіант виїхати з дитиною до Росії, а звідти – в Україну, але не була певна, що її зі свідоцтвом про народження Максимка випустять. Вона вирішила все обдумати й спробувати, але цей план відпав, коли випадково в магазині дізналася, що без дозволу батька матір з дитиною не випустять за межі ЛНР. Відчай охопив її й не відпускав. Не було поруч і вірної подруги, яка хоча б заспокоїла. Дні минали. Буяла першим цвітом весна, але вона не тішила. Тримала Олесю лише дитина. Коли брала сина на руки, тепліло на душі й на мить забувалися всі негаразди.
Костя іноді відчиняв сейф, щоб дати Олесі гроші на харчі та підгузки, і вона з болем дивилася на теку. Якби листи були при ній, було б легше, але Костя їх не віддавав.
– Коли ти мені повернеш теку? – якось наважилася спитати.
– Коли вважатиму за потрібне.
– Мені вони потрібні щодня, і ти це знаєш.
– Поки вони на замку, я спокійний, що ти не втечеш.
– Ти несправедливий, там листи, адресовані мені, і ти не маєш права їх забирати.
– А ти мала право мою дитину вивозити з молодої республіки, за яку я воюю?!
«У твоєї “молодої республіки” немає майбутнього», – хотіла сказати Олеся, але не стала провокувати чоловіка на нову сварку.
– Незабаром мій день народження, – нагадала вона, – там лишився останній лист.
– Я не якийсь звір, – сказав він. – Віддам, коли настане час.
– То хоча б Карині дозволиш приїхати до мене?
– А ось це – ні! – категорично заявив він. – Та хвойда підбила тебе до втечі, я це знаю.
– Ти помиляєшся.
– Усе! Розмову закінчено! – сказав він роздратовано. Із тих грошей, що давав чоловік Олесі на продукти, вона частину клала у схованку. Коли назбиралося, щоб заплатити за таксі, вирішила з’їздити на годинку до Карини. Подруги домовилися, і, коли в Карини був вихідний, а Костя пішов із дому, Олеся забрала дитину й викликала таксі.
– Я мушу звідси вибратися, – сказала Олеся подрузі, коли вони вклали дитину спати. – Жити в цьому гетто я більше не можу, а як вибратися – не знаю. Може, ти щось підкажеш?
– Без дозволу батька на вивіз дитини з ЛНР не вийде, – сказала Карина. – Навіть не знаю, що тобі порадити.
– Ти ж працюєш там, де повно бойовиків. Може, щось від них чула?
– Так! Згадала! – Карина луснула себе по лобі долонею. – От дірява голова! Краєм вуха чула, що бойовики заробляють непогано на переправі біля Трьохізбенки. Нібито там переправляють контрабанду і є нелегальний пункт пропуску, де не вимагають документів.
– За гроші?
– Так. Там є паромна переправа через Сіверський Донець, але потрібно чималенько заплатити. У тебе є гроші?
– У тому й справа, що нема, – зітхнула Олеся. – Але тепер є надія.
– У мене також невелика сума. Можу віддати, але їх не вистачить. Чула, що беруть у доларах.
– Хоча б приблизно скільки треба?
– Щось від двохсот до півтисячі зелених. Може, і помиляюсь, але пригадується, що озвучували такі суми.
– Чималенько, але я щось придумаю, – сказала на те Олеся.
Подруги проговорили ще з годину, дочекалися, поки Максимко прокинувся, подавши знак невдоволеним пхиканням, і Олеся зібралася додому.
– Сподіваюся, що Костя не дізнається, що я була в тебе, – сказала Олеся подрузі. – Якщо буде потрібно нам терміново зустрітися, я скажу по телефону, що захворіла, і в мене висока температура. Це означатиме, що мені потрібна твоя допомога. Домовились?
– Гаразд. Конспірація в нашій роботі – головне! – усміхнулася Карина й поцілувала дитину. – До зустрічі, малечо!
Костиного авто не було біля двору, тож Олеся спокійно видихнула. Вона зайшла у двір, дістала ключ, і раптом відчинилися вхідні двері. На неї з люттю дивився чоловік. У дівчини похололо в грудях.