Розділ 44
Якось Олеся помітила, що Костя лишив відчиненим сейф, коли пішов вирубати в садку кущ смородини, вимерзлий узимку. Вона швидко відчинила дверцята. Там лежали її та дитини документи, тека з маминими листами й долари. Грошей було багато, і рука потяглася до них, але зупинилася на півдорозі. «Напевно, він знає, скільки їх там, – майнула думка. – Якщо взяти, то Костя може перерахувати, і знову буде лихо. Може, він так мене перевіряє й навмисно лишив незамкнутим? – Олеся зачинила сейф. – Якби ж Костя забув його замкнути, коли пішов з дому, то можна було б забрати документи, узяти грошей… А далі що? Переховуватися в Карини? Він здатен знайти і її. Не можна підставляти під удар Карину».
Напевно, Олеся правильно вчинила, нічого не взявши з сейфу, бо за кілька днів він знову не зачиняв його, коли був удома. За тиждень в Олесі буде день народження, тож вона сподівалася, що чоловік принаймні папку з листами їй віддасть. «Може, у той день він нап’ється з друзями й забуде замкнути сейф? – розмірковувала Олеся. – Тоді можна буде діяти».
Олеся ламала голову, як вибратися з пекла, коли та шпаринка, яку вона так довго шукала, сама їй відкрилася. Для здійснення плану їй була потрібна допомога Карини. Олеся зателефонувала подрузі й сказала, що захворіла, у неї висока температура й потрібно сходити в аптеку за ліками. Вона назвала адресу аптеки і сказала Карині, що буде там десь за сорок хвилин, коли вкладе дитину спати. Карина зрозуміла, що Олеся призначила їй зустріч в аптеці.
Подруги зустрілися в домовленій аптеці. Виходити на вулицю й розмовляти там вони не ризикнули, тож відійшли вбік. Добре, що була черга і якийсь дідусь почав сперечатися з аптекаркою й вимагати ліки, яких не було в наявності. Аптекарка пропонувала інші, але він вимагав лише ті, що йому потрібні. Люди в черзі втрутилися в суперечку, і подруги мали змогу спокійно поговорити, не привертаючи до себе уваги.
Олеся розповіла про сейф і наголосила: щойно випаде нагода, вона візьме звідти все, що їй потрібно, і зробить ще одну спробу втекти. Олеся виклала свій план, від якого Карина здивовано округлила очі.
– Але ж це так ризиковано! – сказала вона.
– Знаю. Тому прошу тебе дізнатися якось, чи можна перейти поле без ризику для життя, – сказала Олеся й назвала, де саме хоче перетнути лінію розмежування.
– Добре, я постараюся все вивідати якнайшвидше, – пообіцяла Карина. – Але як я тобі все це передам?
– Зробимо, як сьогодні. Телефоном не треба, – сказала Олеся й поквапилася додому.
Карина мала вийти з аптеки пізніше, тому стала в чергу, щоб щось купити.
Після зустрічі з подругою Олеся повеселішала. Вона вдавала із себе турботливу дружину, поводилася спокійно, і Кості здалося, що вона врешті-решт заспокоїлась і змирилася. «Усе йде за планом, – заспокоювала себе Олеся. – Серце відчуває, що все буде добре».
За два дні Карина призначила зустріч. Кості вдома не було, тож Олеся поквапилася до аптеки. Подруга вже чекала.
– Олесю, погані новини, – сказала вона. – Поле заміноване. Ти не зможеш його перейти.
В Олесі все обірвалося всередині. У голові закружляли думки, загули роєм, і вона поточилася.
– Я вийду на повітря, – промовила дівчина.
Подруги зайшли за приміщення аптеки, щоб не було їх видно з дороги.
– Вибач, – сказала Карина.
– Тобі нема за що вибачатися, – заперечила Олеся, оговтавшись. – Невже там не видно ці міни? Можливо, можна їх якось обійти, якщо йти обережно й дивитися під ноги?
– Олесю, ну ти ж доросла людина! – незле дорікнула Карина.
– Стривай! Якось від людей чула, що вони ходять протоптаними стежинками навіть через заміновані поля.
– Самовбивці?
– Чула, що йдуть за собаками, нібито собаки чують міни й обходять їх.
– Звідки ти таке взяла?
– Одна жінка розказувала, коли я стояла в черзі по хліб. Вона сказала, що саме в тому місці переходила за собакою, який вивів її прямісінько до українського блокпоста. Нібито її сваха також там ходила, і вона пішла. Прийшла до блокпоста, а там бійці здивувалися, як могла перейти поле. Її перевірили й відпустили, – розповіла Олеся.
– Ти повірила в цю байку? Жінка могла й прибрехати.
– А якщо ні? Навіщо їй брехати? – схвильовано сказала Олеся. – Який сенс?
– Є люди, які брешуть просто так. Така в них натура, – усміхнулася Карина. – До речі, ще одне згадала. У тому місці, про яке ти мені кажеш, є на пагорбі хатинка. Там поблизу нема будівель, лише одна покинута хата. Напевно, вона буде замкнена, якщо там ніхто ще не понишпорив. Там жила одна стара бабця, яка померла нещодавно, і ніхто не знав про те. Вона пролежала в хаті мертвою не один день, аж поки хтось не знайшов її випадково.