– До чого ти мені ці страхіття розказуєш?
– Можна було б там на подвір’ї дочекатися ночі, але ж не можна перейти заміноване поле. Олесю, якщо ти ризикнула б, то де взяти ту собаку, щоб тебе перевела?
– Не сміши мене, – усміхнулась Олеся. – Тих покинутих собак там повно. Принаймні так кажуть.
– А дитина? Ти ж не можеш ризикувати її життям?
– Я не буду її брати з собою. Спочатку я сама маю перетнути лінію розмежування, а потім заберу вас до себе, – пояснила Олеся.
Подруги в подробицях обговорили план дій. Залишалося чекати слушної нагоди. Олеся розуміла, що це буде її остання спроба, тому дуже хвилювалася. Напередодні дня народження вона склала список потрібних продуктів.
– На яку кількість гостей розраховувати? – запитала в Кості.
Олеся щось викреслювала на папірці, сидячи за столом. Її думки були зовсім не про свято, а про те, чи вдасться здійснити свій план. Запасних варіантів у неї не було, тож сподіватися дівчина могла лише на щасливий випадок.
– Чоловік із десять буде, – відповів їй Костя, – не враховуючи нас.
– Батьки приїдуть?
– Ні, вони завітають днями. Що їм з нами, молодими, робити за одним столом?
– І то так, – погодилась Олеся. – Відзначимо самі, а потім посидимо з ними. Якщо буде така кількість гостей, то мені доведеться переписати список.
– Пиши, Олесю, не скупись! Твою круглу дату відсвяткуємо з розмахом!
– Гаразд. Тільки гості нехай не дуже галасують, щоб дитину не злякали. До речі, ти не забув, що ми в червні маємо похрестити дитину?
– Звичайно, пам’ятаю! Усе зробимо, як треба! Для кого я щодня життям ризикую? Усе для тебе та Макса!
Олеся подала новий список Кості, віддала кілька великих міцних пакетів.
– Навіщо? Я б міг там купити харчі й пакети разом. Чи мало заробляю?
– Бери вже! – усміхнулась Олеся.
Костя пішов. Олеся прислухалася – його автомобіль від’їхав. Вона одразу кинулася до сейфа. Відчинений! Ключ стирчав у замку, тож Олеся відчинила дверцята. Усе було продумано до дрібниць. Мінімум часу знадобилося, щоб скласти в одну валізу речі малюка, його суміші для годування, свідоцтво про народження та довідку з пологового. Туди ж Олеся вклала мамину теку, забравши звідти лише останній лист. У свою сумочку вона поклала паспорт, кілька нових поліетиленових пакетів, свою білизну та невеличкий діодний китайський ліхтарик. З пачки доларів Олеся відрахувала собі десять сотенних купюр, решту поклала на місце.
– Вибач, Костю, я не крадійка, – сказала вона, зачиняючи сейф, – узяла для дитини.
Олеся зателефонувала Карині. На її щастя, вдалося зв’язатися з подругою з першого разу. «Це добрий знак, – подумала Олеся. – Усе складається добре».
Вона вдягла дитину, погодувала груддю. Незабаром приїде Карина й доведеться розлучитися з дитиною. В Олесі серце кров’ю обливалося, коли уявляла, як Максимко буде вередувати й плакати без маминих грудей.
Карина прибула швидко. Подруги забрали речі, Олеся прихопила із собою курточку-вітрівку, і вони швидко вийшли надвір.
– Він буде плакати, бо не відлучений від грудей, – швидко заговорила Олеся. – Тобі доведеться нелегко.
– Пусте! Упораюся.
– Там суміші, підгузки, одяг…
– Не хвилюйся, усе знайду.
– Костя не знає, де ти живеш, тож кілька днів у нас є в запасі. Ось гроші. Там вистачить на дорогу. Без мого дзвінка не вирушайте, потрібно відсидітися кілька днів. Коли Костя зрозуміє, що ми виїхали з ЛНР, тоді ви приїдете. Я вас заберу. Ніяких дзвінків. Зачекай, а як же з твоєю роботою?
– Зателефоную і скажу, що підвернула ногу. Олесю, а якщо ти не зможеш…?
– Я зможу!
– І все-таки?
– Якщо не озвуся за чотири дні, то… Обіцяй, що тоді ти виїдеш в Сєвєродонецьк до Людочки й не залишиш мою дитину. Ти подбаєш про неї? – схвильовано говорила Олеся.
– Можеш бути спокійною.
– Обіцяй, що ти її не покинеш! – попросила Олеся й узяла подругу за руку.
– Обіцяю!
– Усе! Ви мене підкинете до передмістя, а там я сама доберусь. Ти також не виходь біля свого будинку, вийди десь неподалік, бо він шукатиме мене й може знайти таксиста.
– Ясно як білий день! – Карина слабо всміхнулася.
Подруги сіли в таксі, що на них чекало. Олеся тримала на руках дитину, яка задрімала. Вона дивилася на її спокійне миле личко, і сльози наверталися на очі.
– Не можна плакати в дорогу, – сказала собі.
Олеся вдихала запах сина, ткнувшись у його голівку, намагаючись запам’ятати, дивилася на нього, і серце рвалося на шматки. «Усе заради нашого майбутнього, – утішала вона себе подумки. – Щоб ми були в безпеці, завжди, усе життя».