Мама в останньому листі нагадала, що життя прожити – не поле перейти. «Ой, матусю, матусю, – подумала Олеся, – якби ти знала, що іноді й поле перейти – що життя прожити. Мамин талісман!» – згадала вона.
Олеся дістала ланцюжок із підвіскою, вдягла його на шию. Одразу стало спокійніше. Мама питала, чи вірить вона їй. Так, Олеся вірила, як і в те, що перейти мінне поле допоможе талісман від матері – листок конюшини з чотирма пелюстками.
Олеся зробила кілька кроків уперед і зупинилася. Широке поле мало колоситися пшеницею або радіти сонцю жовтоголовими соняшниками – будь-що мало тут зростати на користь людям, – а не бути нашпигованим смертоносним металом. Тремтячи від холоду та хвилювання, Олеся зробила ще крок і опинилася на полі. Їй здалося, що вона потрапила на ледь помітну стежинку, і зробила ще крок уперед. Олеся просувалася повільно, пильно, до болю в очах вдивляючись у землю. Щокроку зупинялася, переводила подих, витирала піт із чола, який рясно вкривав його з кожним здоланим метром. Вона не відчувала вже холоду, просувалася вперед з однією думкою: побачити перед собою кінець цього нескінченного поля. Іноді, зупиняючись, лівою рукою притискала мамин оберіг до серця, яке стугоніло так, що дівчині здавалося: його стукіт чути над усім полем. Злякано скрикнула десь нічна птаха, й Олеся з несподіванки через щось перечепилась і впала. Мороз пройшовся по шкірі, знову обдало жаром.
«Жива!» – майнула думка в голові.
Олеся підвелася. Бруд поприлипав до мокрого тіла й одягу, але вона не зважала на нього – знову зробила крок. Олеся втратила відлік часу. Поле здавалося ще ширшим, ніж Сіверський Донець, більш небезпечним і нескінченним. Коли попереду темною стіною постали дерева, Олесі стало ще страшніше. Вона подумала, що тут може бути ще більше прихованих мін, тому треба йти повільніше й придивлятися до кожної травинки, щоб не зачепити розтяжку. Останні кроки далися неймовірно важко, у нервовому напруженні, коли її тіло стало схожим на натягнуту тятиву. Олеся ступила на дорогу перед лісосмугою й упала зовсім виснажена. Як у сні, вона почула гавкіт собаки. Пес підбіг до неї, обнюхав і голосно загавкав.
– І де ти був раніше? – промовила вона й провалилась у пітьму.
Зникло поле, залите сріблом місяця, собака над нею й принишклі дрімаючі дерева в лісосмузі…
Олеся не бачила, як до неї підійшов солдат, присвітив ліхтариком.
– Агов, хлопці, тут лежить дівчина! – гукнув він.
– То веди її сюди!
– Здається, вона мертва. Холодна, як лід.
Над нерухомим тілом дівчини схилилися бійці.
– Та жива вона! Дихає!
Один із кремезних бійців узяв Олесю на руки, приніс до бліндажу. Її тіло розтерли спиртом, замотали в ковдри. Дівчина розплющила очі й зрозуміла, що вона вже в безпечному місці.
– Де мої документи? – тихо спитала вона.
– Усе тут, не хвилюйся! – почула у відповідь і провалилась у сон, де було тепло й затишно.
Уранці Олеся прокинулася вже відпочилою. Її розпитали, хто вона і звідки. Жінка мусила приховати те, що її чоловік бойовик, тож довелося розказати легенду про те, що на неї чоловік підіймав руку, і вона втекла до батька в Станицю Луганську.
– Чому легально не перетнула лінію розмежування? – запитали її.
– Він не відпускав мене саму ні на крок, тож довелося плисти через річку, – пояснила вона.
– Ти не знала, що поле заміновано?
– Знала, але вирішила спробувати перейти.
– Ти або зовсім дурна, або тебе допік чоловік так, що краще злетіти в повітря від міни, ніж з ним жити, – сказав один із бійців.
Олесю доставили в комендатуру Станиці Луганської, де знову ставили питання, перевіряли документи. Пробивши по базі даних і перевіривши, що вона дійсно має реєстрацію в цьому селищі, за добу її відпустили. Додому Олеся не пішла – одразу поспішила на автобус. Дорогою найбільше хвилювалася, щоб випадково не зустріти мачуху чи когось із сусідів. В обміннику поміняла сто доларів і купила квиток на найближчий рейс. Лише коли автобус на Сєвєродонецьк рушив із місця, полегшено зітхнула.
Ще з дороги зателефонувала Людочці.
– Я сьогодні приїду до вас, – сказала жінці, – не дзвоніть мені, я маю відключити мобільник, усе поясню, коли приїду.
Олесю почало лихоманити. Біль пронизував груди, і дівчина колихалася в автобусі з однією думкою: швидше б добратися до Людочки та відпочити.
Людмила Анатоліївна була здивована приїздом Олесі, але не встигла нічого розпитати, коли побачила, що гостя вся палає.
– Та ти хвора, Олесю! – сказала вона.
Жінка знайшла теплу нічну сорочку, вклала дівчину в ліжко, всунула під пахву термометр.