– Якби ти бачила, Олесю, які в неї хороми! – розповіла Карина, повернувшись додому. – Два поверхи, басейн, тренажерна зала! І все для однієї жінки! Там заблукати можна серед кімнат! – захоплено сказала дівчина.
– Ти краще скажи, чи погодилася вона взяти тебе на роботу? – запитала Олеся.
– Так! З місячним випробувальним терміном. Обіцяє добре платити. Мушу бути на роботі з шостої ранку до четвертої по обіді та буде два вихідні на тиждень. Умови непогані, але Надія Іванівна… То справжній монстр!
– Чим вона тебе так налякала?
– Дуже строга. Це не можна чіпати, з тим – обережно, ці страви люблю, а ті – не сприймаю, квіти одні поливай часто, інші – зрідка, щоб у дворі не було жодного бур’янця і так далі. Якщо щось розіб’ю – платити втричі більше, не зроблю, що накаже, – штраф. Навіть не знаю, чи впораюсь. Там стільки техніки побутової, що я й не чула про таку!
– А ти її не чіпай узагалі, нехай собі стоїть.
– Так і робитиму! – усміхнулася Карина. – Мене цікавить, куди нас поведе Людочка? І чому тримає це в таємниці?
– Не ламай собі голову – усе згодом дізнаємось, – сказала Олеся. – Мені б щось дізнатися про Ігоря.
– То сходи до нього, побачитесь і поговорите.
– Якось лячно, – зізналася Олеся. – Так мріяла приїхати сюди, піти до нього, поговорити, усе пояснити, а тепер… Чи зрозуміє він мене? Чи схоче вислухати?
– Не треба гадати, потрібно діяти! Через Донець перепливла, мінне поле перейшла, а до сусіда сходити лячно? Це я втратила зв’язок із Валентином зі своєї дурості й тепер не знаю, де він, і, напевно, ніколи з ним не зустрінуся, – із сумом промовила дівчина.
– Усе в житті буває. У мене, здавалося, не було жодного шансу вирватися від Кості, але ж я це зробила!
– Якщо така смілива та рішуча, то залишай на мене Максика і йди до Ігоря.
– І піду! – рішуче заявила Олеся.
Дівчина йшла вулицею й думала, що той нелегкий шлях, який вдалося їй здолати, зараз здавався вже не таким важким, як коротка дорога до сусідської садиби. Вона не знала, з чого почне розмову й чим та закінчиться. Серцю від хвилювання було мало місця в грудях, воно билося й шаленіло. У голові шуміло від однієї згадки, що зможе побачити коханого.
Олеся прочинила хвіртку – у дворі нікого. Вона голосно покликала:
– Катерино Захарівно! Ви вдома?
З хати вийшла жінка, підійшла до Олесі, привіталася, запросила до хати.
– Можу пригостити чаєм або кавою, – запропонувала жінка.
– Дякую. Я не хочу, – розгублено промовила Олеся. Вона шукала очима Ігоря, але в будинку не було його й навіть не видно його речей. Лише на столі в рамці – портрет хлопця у військовій формі. Ігор усміхався, і від тієї посмішки на душі в Олесі стало тепліше.
– Він у своєї бабусі, – сказала жінка, помітивши, як Олесин погляд прикипів до світлини сина.
– Розкажіть мені про нього, – попросила дівчина, не в змозі відірвати очі від фотографії коханого.
– Ігор був в АТО.
– Це я знаю.
– Наші виходили з дебальцівського котла, коли під Логвиновим потрапили в оточення, – розповіла жінка. – Тоді на очах сина загинув не один його побратим, їх було більше сотні… А ще й багато потрапило в полон, зникло безвісти, із сотню – поранено, у тому числі й мого сина.
Було помітно, що жінці важко говорити, тож Олеся чекала, поки вона продовжить розповідь. Здавалося, Катерина Захарівна забула про присутність дівчини й думками була десь далеко, можливо, на тому засніженому полі в лютому 2015-го. Там лежав її єдиний син – і вона подумки була поруч із ним.
– Ігореві куля увійшла в хребет, – продовжила жінка, ніби виринувши з того страшного дня. Він лежав на морозі, стікаючи кров’ю, і не міг ворухнутися… Певним чином йому пощастило, бо не замерз і на нього не натрапили вороги.
– Як він звідти вибрався? – стиха спитала Олеся.
– Його винесли побратими на своїх плечах. Потім госпіталь. Я була з сином, коли його забрали на операційний стіл… Тоді лікар не давав ніякої гарантії, бо поранення важке, Ігор утратив багато крові, але я молилась і вірила. Ти віриш у силу материнської молитви? За тебе колись молилася мати?
– Моя мати померла, коли мені було вісім років.
– Вибач. Я не знала.
– Я вірю, що моя мама молилася за мене. Вона була поруч зі мною навіть після смерті. При нагоді я вам про це розкажу.
– Гаразд. То на чому я зупинилась?
Катерина Захарівна розповіла, як чекала сина з операційної, як той жив надією, доки лікар сказав, що він не зможе ходити.
– Ігор утратив надію, і коли я привезла його додому, заявив, що краще б тоді помер, ніж так жити.