– Я не священик, і ти не на сповіді – я вже тобі це казав одного разу. Сходи краще до церкви, – сказав він, не повертаючись до дівчини.
– Можеш мене посилати куди завгодно, але вислухай, – укотре попросила Олеся.
– Не хочу. Іди геть, – уже спокійніше сказав Ігор.
– Знаю, що я винна перед тобою, – почала говорити дівчина швидко та схвильовано. – Так, я вимушена була вийти заміж за зведеного брата, але то не зі своєї волі. Можеш вірити мені або ні, але я пішла до знайомої на день народження, та мені підсипала снодійне в сік, а потім прийшов Костя й силоміць змусив мене випити трохи самогону. Я була майже непритомна, коли він мене зґвалтував… Знаю: він тобі повідомив, що ми одружуємось… Брат… він мене шантажував, забрав у мене найдорожче – листи покійної матері… Я не змогла вбити дитину, коли дізналася, що вагітна… У мене є син, він лише мій і нічий більше… Я зробила все можливе, щоб вирватися звідти, щоб бути з тобою. Я ніколи тебе не забувала… Я й досі кохаю тебе, Ігорю!
Він різко повернувся, і на мить їхні погляди зустрілися. У його очах не було колишнього живого вогню, у них застигли біль, сум і… байдужість.
– Ти хотіла побачити каліку на візку? – сказав він з іронією. – То дивись! Він не здатен не лише ходити, а ще й у штанці може надзюрити! Хочеш дізнатися, чи сухі в каліки наразі підгузки? Перевіриш? Ти для цього прийшла?
В Олесиних очах забриніли сльози.
– Навіщо ти… так? – давлячись сльозами, промовила вона. – Разом ми могли б усе здолати.
– Мені не потрібна нянька! І підгузки я сам собі поміняю! У тебе є дитина, тож є про кого дбати, – сказав він, не дивлячись на Олесю.
– Ти став жорстоким.
– А яким я маю бути?! Коли життя скінчилося, ще не почавшись! Я маю бути добреньким після того, як на моїх очах убито побратимів, які ділили зі мною останній задубілий кусень хліба?! Після того, як мій товариш поруч зі мною стікав кров’ю й благав допомогти, а я не міг зрушити з місця й сам умерзав у землю?! Він помер, дивлячись на мене з благанням в очах – і досі мене переслідує той погляд, сниться ночами… Навіщо я вижив? Щоби псувати іншим життя?!
– Ти вижив, щоб ми були разом! – крізь сльози промовила Олеся.
– Я вижив на муки, щоб довго живцем гнило моє тіло… А зараз іди звідси!
– Ігорю, невже ти забув нашу весну? Невже не пам’ятаєш спів солов’я – гімн нашому коханню?
– Я все забув! Минулого нема! Я його викреслив зі свого життя! І тебе також!
– Я не вірю! Не вірю! – скрикнула Олеся. – Та весна… Весна кохання… Вона вічна!
– Усе! Я не хочу тебе чути!
Ігор розвернув візок і швидко поїхав геть. Олеся вискочила на вулицю, побігла дорогою. Світ перед нею застилали сльози, вона бігла не озираючись, аж поки не опинилася вдома й не впала на ліжко, ридаючи. Навколо бігала стурбована Карина, щось говорила, але Олеся її не чула. Її світ, її весна, кохання – усе падало в чорну бездонну прірву.
Карина зі склянкою води чекала, доки Олеся виплачеться, потім мовчки подала їй воду. Олеся випила й попросила ще. Після другої випитої склянки дівчина витерла долонями мокре червоне обличчя.
– Я йому не потрібна, – промовила вона глухим відреченим голосом.
– Уже можеш говорити? – спитала Карина. – Розкажи, що у вас там сталося.
Олеся розказала про зустріч із Ігоревою матір’ю і з ним самим.
– У нього в очах згасло життя, – сказала Олеся. – Розумієш, коли людина жива, а очі ніби мертві.
– Таке трапляється з солдатами, які пережили травми й зламалися морально, – сказала Карина, вислухавши подругу. – Вони вижили в пеклі, а в цивільному житті відчувають себе зайвими. Слід враховувати, що Ігор ще й прикутий до візка. Так, він переживає велику травму, тому був таким грубим з тобою. Це такий спосіб самозахисту людини, і ти маєш його зрозуміти.
– Він мене розлюбив, – приреченим голосом сказала Олеся. – Як мені з цим жити?
– Не опускай руки. За своє кохання треба боротися.
– Але ж як?!
– По-перше, Ігорю потрібно пройти реабілітацію. Він повинен пожити поруч із такими, як сам, щоб усвідомити, що з обмеженими можливостями можна жити, що він не один такий.
– Легко сказати. Катерина Захарівна запевнила, що він навіть чути про це не хоче.
– Тоді ти сама мусиш узяти ініціативу у свої руки!
– Тобто?
– Вмикай комп’ютер, зараз пошукаємо реабілітаційний центр для атошників.
– Вони такі є?
– Зараз дізнаємося!
Подруги знайшли адресу та номер телефону такого закладу й негайно зателефонували.
З розмови дізналися, що такий центр діє за рахунок пожертвувань благодійників і ним опікуються волонтери. Олесясказала, що зможе перерахувати кошти на рахунок закладу за умови, якщо її друг погодиться. Вона попросила скинути їй запрошення, щоб можна було поговорити з Ігорем.