– Зараз же поїдемо в Сєвєродонецьк, я там роздрукую запрошення, – заявила Олеся.
– Максимка беремо із собою?
– Так. Одразу й візочок для нього заберу, – сказала Олеся, – знайшла за оголошенням недорого.
Подруги повернулися додому по обіді. Олеся взяла аркуш із запрошенням, де були описані всі умови реабілітаційного центру в Карпатах, уклала в конверт.
– Сама віднесеш? – запитала її Карина.
– Ні, піду пораджусь із Катериною Захарівною, – відповіла Олеся.
Не вдаючись у подробиці зустрічі з Ігорем, Олеся сказала, що розмова не вийшла – Ігор не хоче її бачити.
– Я так і подумала, – зітхнула жінка. – І що мені з ним робити? Не можу більше дивитися, як він чахне на очах.
Олеся розказала про центр реабілітації та віддала запрошення.
– Гадаю, буде краще, якщо не я, а ви віддасте його Ігореві, – сказала Олеся.
– Гаразд, я спробую, але не сьогодні, – пообіцяла жінка, – нехай трохи заспокоїться.
Надвечір повернулася додому Людмила Анатоліївна геть стомлена, і Карина запитала, де вона була у свій вихідний. Жінка дістала з аптечки тюбик мазі, кімнатою рознісся специфічний запах із домішками ментолу. Вона намастила руки, ретельно розтерла мазь.
– Кажуть, що добрі справи не стомлюють, – із натягнутою стомленою усмішкою промовила жінка. – Схоже, що це не той випадок. Дівчатка, я страшенно стомилася, болять руки.
– Я вареників із картоплею наліпила! – Карина похопилася з місця. – Зараз зварю й принесу вам!
– І сметанка до вареничків є! – додала Олеся.
Поки дівчата метушилися на кухні, Людмила Анатоліївна прилягла на диванчик. Коли вони прийшли, жінка ледь підняла важкі повіки.
– Дівчатка, готуйтеся, – сказала вона, – завтра о десятій ранку чекайте машину, поїдете з Ольгою Володимирівною, вона все вам покаже… Я побуду з Максимком удома. Мені час відпочити… трохи.
– А варенички? – Карина побачила, що очі жінки злипаються.
– Постав… Я поїм… потім, – промовила жінка, провалюючись у сон.
Подруги скупали хлопчика, вклали спати. Вони зайшли до кімнати, де лежала Людмила Анатоліївна. Жінка міцно спала, навіть не перевдягнувшись. На столі стояла тарілка з охололими варениками.
Розділ 49
Олеся з Кариною йшли за незнайомою жінкою до двоповерхової будівлі. Їх розпирала цікавість, але дорогою Ольга Володимирівна так нічого й не розповіла.
– Усе побачите на місці, – сказала вона, ледь подруги сіли в її авто.
Цим жінка ясно дала знати, що питання зайві.
Подруги зайшли в приміщення, піднялися дерев’яними сходами на другий поверх, пішли коридором праворуч. Жінка зупинилася перед дверима із синьо-жовтою наліпкою з написом «Слава Україні!» та сказала:
– Прошу!
У вузькому продовгуватому кабінеті з одним вікном уже були жінки різного віку: від молодих дівчат до жінок, яким було років по 50—60.
– Слава Україні! – сказала Ольга Володимирівна замість вітання.
– Героям слава! – відповіли присутні.
Подруги здивовано переглянулися між собою й промовили звичне:
– Доброго дня!
До дівчат підійшла молода жінка, повідомила, що її звуть Світлана, і запросила пройти.
– Зараз ми познайомимось, – сказала, – а потім я розкажу вам про нас.
Поки знайомились, подруги оглянули приміщення. Біля вікна – робочий стіл, комп’ютер, на стінах – український прапор із побажаннями від бійців та ікона Ісуса. Навколо все заставлене повними мішками. Їх було стільки, що для проходу лишався якийсь метр простору.
– Дівчатка, подивіться сюди! – сказала подругам Світлана, указавши ліворуч.
На стіні висіла дерев’яна рамка, на яку була натягнута сітка для риболовлі з великими чарунками.
– Це основа для плетіння захисних маскувальних сіток для наших захисників, – пояснила вона.
– То ви плетете маскувальні сітки? – здогадалася Олеся.
– І наша Людмила Анатоліївна з вами? – сказала Карина, зрозумівши, чому Людочка приходить така стомлена.
– Так, у нас громадська організація, яка ще з осені 2014 року плете сітки, – сказала Ольга Володимирівна. – У місті нас називають «павучками» ! Ми навіть свій фірмовий знак виготовили!
– Який? – запитала Олеся.
– На сітці плетемо павучка, щоб знали хлопці, від кого.
– А наш павучок не простий, – усміхнулася Світлана, – він у лапці тримає невеличкий синьо-жовтий прапорець!
– Це ж неймовірно! – захоплено промовила Олеся й попросила: – Розкажіть про свою організацію.
– Зараз ми почнемо працювати, і я вам трішки розповім, – пообіцяла Ольга Володимирівна. – Не можна гаяти часу.