– Зараз такий час, що кожен свідомий українець має щось робити для перемоги, – мовила жінка. – Не всі можуть піти на фронт, але чимось допомогти під силу кожному.
– Шкода, що я зможу допомагати лише у вихідні, коли хтось із вас побуде з Максимком.
– Олесю, якщо є бажання, то можеш допомагати щодня, – усміхнулася жінка. – Є біла тканина для сіток, яка лишилася ще із зими, а зараз потрібна зеленого кольору, тож маю фарбу, виварку і – прошу до роботи!
Того ж вечора Людмила Анатоліївна розказала, як фарбувати тканину. Олесю не зупинило те, що потрібно тягати важку виварку з водою, у якій слід варити тканину з фарбою, і вона охоче погодилася. Жінки домовилися про те, щоб наступного дня привезли Олесі кілька мішків тканини.
– Тільки вікно не зачиняй, – попередила Людмила Анатоліївна, – бо паруватиме так, що й стеля обвалиться.
– Усе буде добре! – запевнила Олеся.
– Так хочеться вірити, що на зиму вже не знадобиться біла тканина і війна незабаром скінчиться, – трохи сумно промовила жінка. – Узимку припускали, що зелена тканина вже не знадобиться – тепер живемо надією, що жовті кольори осені не потрібні будуть для сіток, а білі – тим паче.
– Хай так і буде! Треба вірити, – сказала на те Карина. Після вечері Карина пішла в душову, а Олеся – до Ігоревої матері. Дорогою вона розмірковувала, чи не зарано йде, чи потрібно було зачекати ще кілька днів, і вирішила, що робить правильно. Кожної хвилини її думки поверталися до зустрічі з Ігорем, тривожили, не давали спокою. Вона не хотіла вірити, що він її розлюбив і забув їхні зустрічі. «Карина має рацію, – думала Олеся, – Ігор отримав велику травму й тепер, коли скалічений, не може оговтатися, звикнути до нового життя, йому здається, що весь світ проти нього, і з цим треба щось робити. Прийде час – і ми знову будемо разом», – втішала вона себе.
Катерина Захарівна щойно закінчила поливати городину й зайшла у двір.
– Як він? – запитала Олеся, привітавшись.
Жінка витерла руки рушником, повісила його на мотузку, сіла на лавку під хатою.
– Він прочитав першу сторінку й одразу розірвав папери на дрібні шматки, розкидав їх на подвір’ї, – сказала вона із сумом.
– Навіть не дізнавшись про умови в центрі реабілітації?
– Так, – кивнула жінка. – На інше я й не сподівалась. Олеся сіла поруч, замислилася. «Вихід має бути, інакше хлопець загубить сам себе. Але як знайти до нього підхід? Як достукатися до його скам’янілого серця?» – думала вона.
– Катерино Захарівно, що прогнозували лікарі? Невже візок назавжди?
– У госпіталі сказав лікар при виписці, що спинний мозок сина розірваний не повністю, тож маленька надія на те, що буде самостійно пересуватися є, але ж Ігор категорично відмовляється пройти повторне обстеження. Він повністю поставив хрест на своєму житті.
– Може, завчасно?
– Одні люди борються до останнього, а мій син… Його психіку скалічила клята війна.
– У кого його медична картка?
– У мене.
– Ви можете зробити копії заключення лікарів, діагнози, виписки, епікриз?
– Звичайно, але навіщо?
– Хочу в Інтернеті пошукати, щоб дізнатися, чи справді все так погано й не можна вилікуватися.
– Гаразд, зроблю.
– Тільки не затягуйте, будь ласка! – попросила Олеся. Одразу додому вона не пішла. Чомусь потягнуло на те місце, де вони з Ігорем займалися коханням. Повіяло прохолодою та свіжістю від водойми – усе так, як колись. Олеся знайшла галявину в оточенні дерев та кущів. Густа трава ще не встигла спектися під палючими сонячними променями Донбасу і простилалася під її ногами густою ковдрою. Десь у траві сюрчав коник, хлюпнула вода – напевно, скинулася рибина – і знову тиша. Запах весни ще не наповнив квітучий жасмин, але приємно пахло річковою м’ятою, і ще чимось солодким, і терпким, і від того злегка паморочилося в голові, і серце наповнювалося щемом і болем при згадці про ту їхню весну, яка вже ніколи не повториться.
Олеся стояла на тому місці, де позаминулої весни пізнала справжнє кохання, де віддалася коханому до останку, сподіваючись, що таких весен у їхньому житті буде ще багато-багато, а Ігор буде поруч. Завжди, як і обіцяв.
– Ех, Ігорю, що ти робиш? – із сумом мовила Олеся. – Чому ти здався? Чому не хочеш мене почути?
Олеся зняла босоніжки, торкнулася ногами прохолодної трави на їхньому місці.
«Потрібно знайти клініку, де зможуть допомогти Ігореві!» – прийшла думка.
Своїй ідеї Олеся зраділа, ухопилася за неї, як потопельник за соломинку, адже маленький промінчик надії зажеврів!
«Якщо не знайду таку клініку в нашій країні, спробую за кордоном! – думала вона, швидко взуваючись. – Якщо дати йому надію на те, що він зможе ходити, то й ніякий психолог чи реабілітаційний центр не знадобиться. І чому я про це не подумала раніше?»