Олеся поквапилася додому. Вона проходила повз садибу, де під огорожею ріс великий кущ жасмину. Квітки ще не розпустилися, на ньому були лише набубнявілі бутони, й Олеся відламала гілочку. Вона мала намір поставити її у воду, але передумала й повернула на вулицю, де мешкав Ігор.
Олеся зазирнула в щілину паркану. У дворі було видно: горіла лампочка під дашком над ґанком. Вона хотіла всунути гілочку в щілину як нагадування про їхнє кохання, як раптом почула стогін. Олеся стала на лавку й зазирнула у двір. У кінці двору був вуличний туалет, двері в ньому відчинені, поруч – візок Ігоря. І лише тоді вона помітила його. Ігор, напевно, хотів дістатися туалету, але впав із візка й стогнав, намагаючись підвестися. Серце облилося кров’ю, коли Олеся спостерігала, як юнак робить спроби доповзти до туалету, але, знесилений, падає, відпочиває і пробує сісти на візок, але той перекидається, і хлопець знову опиняється на землі. Їй хотілося підбігти до нього, допомогти, обійняти й заспокоїти не так фізичний, як душевний біль, але було розуміння, що Ігор ще більше розізлиться, коли зрозуміє, що вона бачила його в такому безпорадному стані. Олеся дочекалася, поки з хати вийшла бабця, пішла до Ігоря. Дівчина тихенько підійшла до хвіртки, залишила в ній гілочку жасмину.
Карина ще не спала – чекала на повернення Олесі.
– Ну, як справи?
– Кепсько, – сказала подруга й розповіла про розмову з Ігоревою матір’ю. – Слухай, ти віриш у містику?
– Скоріше так, аніж ні, – сказала Карина. – Пам’ятаєш, як в інтернаті одного разу вночі розбудила тебе своїм плачем?
– Так. Ти мені сказала, що наснилася мати, і я перебралася до тебе в ліжко.
– Насправді я жодного разу уві сні не бачила обличчя своєї матері. То вона стоїть до мене спиною, то десь ховається, то ось-ось маю до неї дійти, а вона зникає… Тієї ночі мені наснився будинок, такий великий, гарний, у кілька поверхів. Я йду подвір’ям і не можу намилуватися красою: там басейн, газонна зелена травичка, альпійські гірки, троянди квітнуть, в’ються, знаєш, є такі… Нібито я знала, що йду до матері, аж раптом якийсь бородатий дядько хапає мене, щоб не пустити до неї. Я плакала, кричала й виривалася. Прокинулась – інтернат!
– І я поруч, – усміхнулась Олеся. – Чому ти згадала цей сон?
– Я ніколи його не забувала. Якось вкарбувалося надовго, аж поки не потрапила в садибу Кобцевої.
– Це до Надії Іванівни, де ти влаштувалась на роботу?
– Так. Заходжу – і бачу свій сон! Ти уявляєш?!
– Може, щось стерлося з пам’яті з часом? Та й будинків багато схожих між собою… Зачекай! Її ім’я та по батькові таке ж, як й у твоєї матері? То, може…
– І в мене була така думка. Спочатку я подивилась її документи – вони, до речі, не замкнені.
– І що? Не таке прізвище? Так вона ж була заміжня!
– Надія Іванівна вийшла заміж у 1991 році й жила з чоловіком до його смерті, а я народилась у 1994. Не складаються пазли.
– Могли ж вони удвох вирішити покинути тебе в пологовому?
– І я про це подумала, але познайомилась із сусідкою Кобцевої, яка все життя її знає, тож у них ніколи не було дітей, хоча й чоловік возив Надію Іванівну по всіх лікарях і ворожках. Ось так, Олесю! А будинок уві сні я бачила саме цей, що б ти мені не казала. Не знайшла матір, утратила Валентина… Що ж, така моя доля! – зітхнула дівчина.
Олеся розповіла, як пішла на їхнє з Ігорем місце біля водойми та зрозуміла, що треба знайти клініку, де б допомогли його вилікувати.
– Ось тобі й містика! – сказала Олеся. – Якби не те місце, то й досі б думала, як лікувати душу, а там зрозуміла, що є ще надія і не з того я почала.
– Не боїшся, що Ігор вилікується й не буде з тобою? – Карина поглянула Олесі у вічі.
– Я про це зараз не думаю. Якщо буде щасливий з іншою… Аби лише вилікувався – я вже б від того була щасливою!
Тієї ночі Олесі не спалося. Вона довго крутилася в ліжку, у голову лізли різні думки. Було далеко за північ, коли вона чомусь згадала рядки з маминого листа: «Важливо в житті знайти свою близьку кохану людину й не менш важливо не загубити себе в пошуках. Потрібно вміти кохати й доводити щодня це своїй коханій людині, щоб не втратити, зберегти кохання, за яке іноді потрібно боротися».
«Дякую, матусю, – подумала Олеся. – Я бережу своє кохання, і боротися за нього в мене вистачить сил».
У вікно заглядав серпом місяць, зорі ясніли світними цятками на чорному небі, коли дівчина заснула, сповнена надій.
Розділ 51