Олесине життя закрутилося, понеслося вихором. Коли залишалася вдома з дитиною, фарбувала тканину, сушила її у дворі на мотузках, різала на стрічки. Поки парувала на газовій плиті виварка, писала в різні клініки країни, листувалася з лікарями, надсилала їм медичні висновки та обстеження Ігоря. Хтось відповідав одразу, інші відповіді затримували, але висновок один: ніхто не хотів ризикувати та зробити хлопцеві ще гірше. Олеся здаватися не мала наміру й одного разу, у середині літа, отримала пораду звернутися до клініки в Ізраїлі та її адресу. Недовго думаючи, Олеся за оголошенням знайшла перекладача й відправила листа до Ізраїлю.
У вихідні подруги плели сітки, залишивши вдома Людмилу Анатоліївну за няньку. Від «павучків» вони дізналися, як люди їх знаходять.
– В основному через соцмережі, – розповіла їм Ольга Володимирівна. – Користувачі знаходили нас на волонтерських сайтах, бо ми часто писали там про те, що потрібна матеріальна допомога пораненим військовим. Одна дівчина була на педагогічній нараді і там почула про нас. Хтось приніс їжу для бійців і залишився плести сітки, а то була відеозйомка, після якої нас побачили по телебаченню.
– Ви, Ольго Володимирівно, розкажіть дівчатам про мене, – попросила Світлана й загадково всміхнулася.
– Ось сама й розкажи!
– Гаразд. Коли ми відправляємо хлопцям на фронт харчі, то часто пишемо на пластикових відерцях свої номери телефонів. Часто вони нам телефонують, дякують, – розповіла дівчина. – Одного разу і я так зробила. Відправила квашену капусту й написала ім’я та свій номер. Згодом мені подзвонив один із бійців, ми розговорилися, познайомились, почали часто спілкуватися. Коли в Сашка була коротка відпустка, він приїхав до мене.
– І все? – усміхнулась Олеся.
– Ні, продовження є! Ми одружилися, і я вже вагітна!
– Вітаю! – сказала Олеся. – От вам і квашена капуста! Дитинку в капусті знайшли!
Усі розвеселилися, а Ольга Володимирівна поскаржилася:
– Два сини на фронті – й обидва холостяки. Нехай молодший ще погуляє, а старшому вже й женитися час. І не надішле йому ніхто капусту з номером телефону! До речі, Карино, ти ж незаміжня?
– Ні. Поки що.
– Треба тебе зі своїм старшим познайомити! Ось прийде незабаром мій Валик у відпустку, я вас познайомлю!
– А що? Може, і доля? – сказала Світлана. – Ніколи не знаєш, де загубиш, де знайдеш.
Карина промовчала, лише зітхнула. Вона знову згадала Валентина, із яким так і не встигла зустрітися. «Чи побачимось ми з ним колись, чи ні?» – подумала вона й тугіше затягнула стрічку в плетіння.
«Павучки» доплели одну сітку, гуртом скрутили її в рулон, Ольга Володимирівна сказала, що потрібно ще одну зробити.
– Натягуймо наступну сітку, – звернулася вона до дівчат.
– Де ви берете ці сітки? – поцікавилась Олеся.
– Нам готові привозять, – відповіла жінка.
– Але ж їх десь і за щось купують. На них потрібні кошти. – Іноді волонтери збирають гроші, а в основному їх нам поставляє молоде подружжя з Луганська. У них до війни там був свій невеличкий бізнес, його відібрали бойовики, а їх самих кинули за ґрати.
– За що?
– За те, що люблять Україну. Зараз вони в Сєвєродонецьку, їм вдалося почати все заново, і їхня допомога дуже важлива!
– Про таких людей потрібно писати, щоб усі знали, що в «молодой республике» не одні сепаратисти! – схвильовано промовила Олеся.
– Ось вони якраз і не хочуть, щоб про них писали, – сказала Ольга Володимирівна. – Нас тут якось знімало телебачення, ми і їх запросили, але ті відмовилися. Ми навіть не знаємо їхнього прізвища. Якщо людина цього не хоче – ми не питаємо й не ліземо в душу. Може, у них там лишилися батьки – ми ж не знаємо. Але я вас, дівчатка, обов’язково з ними познайомлю при нагоді! – пообіцяла жінка.
Карина з Олесею не сподівалися, що зустріч із благодійниками відбудеться вже за тиждень. Вони плели сітки, підспівуючи «павучкам», коли зайшов молодий чоловік, привітався: «Слава Україні!» Його появі всі зраділи.
– Привіз сітки, Володю? – весело усміхнувшись, сказала Ольга Володимирівна!
– Привіз!
– Сам приїхав? Допомога потрібна?
– Не зовсім сам. З дружиною та сином, – відповів чоловік. – Допомога не буде зайвою!
Олеся й Карина разом із кількома молодими жінками спустилися вниз. Біля мікроавтобуса Олеся побачила жінку з дитиною на руках. Щось знайоме було в її поставі, й Олеся підійшла ближче.
– Оксанко?! – вирвалось у неї здивоване.
Жінка обернулася на голос. То була її колишня сусідка.
Жінки здивовано дивились одна на одну.
– Ти? Як ти тут…? – промовила Оксана.
– Я з «павучками», – розгублено сказала Олеся. – А ти…