Ви ті, хто поставляє сітки?
– А ти хто? Засланий козачок?
– Відійдімо, – попросила Олеся. – Я маю тобі все пояснити.
– Ну-ну! – промовила з іронією жінка й усе-таки відійшла подалі від машини.
Олеся хвилювалася, але змогла розказати Оксані про себе. Вони говорили довго. Уже розвантажили автівку, і Володя крикнув, що піде нагору випити чаю, а давні знайомі все ще спілкувалися. Схоже, Оксана повірила Олесі, зрозуміла, що та стала жертвою обставин, бо розповіла, що її чоловіка звільнили за обміном полоненими, а сама вона змогла з Луганська виїхати ще раніше.
– Я маю вибачитися за те, що жила у вашому будинку, – сказала Олеся. – Прошу пробачення за себе й за Костю.
– Ти не винна в тому.
– Я тільки не можу збагнути, як так вийшло, що в Кості є документи на житло? Сама бачила договір купівлі-продажу.
– На початку війни, коли ще в Луганську працювали нотаріуси, Володю кинули на підвал, туди ж привели нотаріуса з документами й змусили чоловіка підписати вже готові папери.
– Он як! Вибач.
– Не треба. Це я тобі маю дякувати, – сказала Оксана, кивнувши на маля. – Я й справді не хотіла цієї дитини… Лише після розмови з тобою я довго думала, аж поки не зрозуміла, що дитина не винна і вона лише моя… Якби ми тоді не зустрілися…
– Пусте! Я говорила те, що сама пережила.
– Зараз навіть не уявляю, як би жила без неї!
– А чоловік?
– Йому було нелегко, але разом ми все пережили, і тепер усе добре. А ти як? Уже зустрілася зі своїм коханим?
Олеся розповіла про Ігоря та проблеми, які виникли.
– Ти правильно зробила, що звернулася до клініки за кордоном, – сказала Оксана. – Там багатьом нашим хлопцям допомогли, тож не втрачай надію! Коли він одужає – усе буде інакше!
– Так, усе буде інакше, – повторила задумливо Олеся. Оксана помітила чоловіка, що прямував до мікроавтобуса, і сказала, що їй час іти.
– Ти, будь ласка, не розказуй «павучкам» про мене, – попросила Оксана стиха. – Маю на увазі полон і…
– Могла б не попереджати, – мовила Олеся. – Тут також не знають, чиєю дружиною я була.
– Іноді правду краще не знати, – усміхнулась Оксана й пішла до машини.
Розділ 52
Відповідь із ізраїльської клініки надійшла швидко. З прочитаного Олеся зрозуміла, що вони згодні прооперувати Ігоря, хоча не давали гарантії повного одужання. Дівчина ледь не розплакалася від розчулення. З’явилася надія, і це був перший крок, але сума за операцію ввела її в шок. Олеся не сподівалася, що буде дешево, але ж не стільки!
«А ще й переліт, супровід, реабілітація… – думала вона, зі страхом дивлячись на суму. – Потрібно заспокоїтись і вирішувати питання поступово».
Зібравшись, вона попросила перекладача написати ще один лист, де запитувала, скільки відсотків вони дають на одужання хворого. Того ж дня дізналася: п’ятдесят на п’ятдесят.
«Це вже щось!» – зраділа вона й одразу поспішила до Ігоревої матері.
Катерині Захарівні Олеся не назвала суму, яку виставила клініка, лише сказала, що дають п’ятдесят відсотків на повне одужання. Вона бачила, як жінка завмерла, дивлячись на Олесю, ніби не вірячи почутому, потім затремтіли її губи, руки, і покотилися сльози.
– Невже… Невже це можливо? – розгублено промовила вона. – Йому можуть допомогти?
– Спробують допомогти, – уточнила Олеся. – Але кому краще з ним поговорити?
– Гадаю, що мені. Ти не ображайся, але не потрібно тобі з ним поки спілкуватися, – сказала жінка. – Як матір, він мене принаймні вислухає, хоча з сином не буде легко. Я зараз піду до нього і все розкажу!
– Не говоріть, що то я знайшла клініку, – попросила Олеся.
– Зайдеш до мене ввечері, – мовила Катерина Захарівна, на ходу запинаючи хусточку.
Олеся гуляла з дитиною біля двору, коли Катерина Захарівна поверталася від сина. З її щасливого обличчя дівчина одразу зрозуміла, що розмова з сином відбулася.
– Олесю, я ладна тобі руки цілувати, – схлипуючи, сказала жінка. – Спочатку не хотів мене слухати, а потім, коли почув, що є надія, одразу… Ти б бачила, Олесю, як у його очах зажевріла надія! Він навіть усміхнувся! Уперше, чуєш, уперше з часу поранення!
– То Ігор згоден на операцію?
– Так! Згоден! Питає, чи платно і скільки коштує.
– Я все дізнаюся і вам скажу.
В Олесі язик не поворухнувся сказати правду, щоб не вбити надію. Вона сама не знала, де візьме ті кошти, але вирішила спробувати їх зібрати. Наступного дня, нічого нікому не сказавши, вона забрала з собою Максимка, прихопила роздрукований лист-рахунок і поїхала в Сєвєродонецьк. Олеся вирішила походити по магазинах, зустрітися з їхніми власниками. Супермаркети взагалі відмовлялися щось давати, попросили написати офіційні листи з проханням надати допомогу, але спочатку потрібно було відкрити рахунок. Невеликі крамниці найчастіше їй не вірили, і власники або давали сотню гривень, або дивилися з презирством, як на прохачку. Зібравши кілька сотень, Олеся повернулася додому засмучена й утомлена. Вона розказала Карині та Людмилі Анатоліївні про лист із клініки та свої митарства.