– Супермаркети тобі правильно відповіли, – сказала жінка. – Хтозна, що можна надрукувати? Потрібно офіційно звертатися.
– А крамнички? Невже шкода дати трохи коштів?
– Може, ти собі просиш? – усміхнулася жінка. – Що про них говорити: коли ми починали допомагати бійцям, то потрібно було все у щось складати. А де брати коробки? Тож ходили по магазинчиках, просили, казали, на що вони потрібні, нічого не приховували. Одні залюбки давали, залишали нам порожні, а інші – ні, ладні були їх на смітник викинути чи спалити, аби лише бійцям не дісталось. Ось так, Олесю!
– То що робити? Де взяти таку суму?
– Я перша вношу свої п’ять тисяч гривень! – сказала жінка, дістаючи гроші з шафки. – Це все, що маю.
– У мене є трохи, – сказала Карина.
Дівчина порахувала й віддала всі – шість тисяч гривень. До них додала Олеся свій залишок – чотириста доларів.
– Крапля в морі, – зітхнула вона, склавши купюри в конверт.
– Звернись до Ольги Володимирівни, – сказала Людмила Анатоліївна, – вона порадить, як це зробити, як відкрити рахунок і на які волонтерські сайти розмістити оголошення.
Ольга Володимирівна справді дала Олесі адреси сайтів і волонтерських організацій, куди можна звернутися, але потрібно було вказати ще й призначену дату операції. Олеся написала ще одного листа і, поки відкривала рахунок, отримала відповідь.
– Отакої! Нам дають три місяці! – у розпачі сказала дівчина Карині. – Операція призначена на двадцяте жовтня. Що робити?!
– Не панікувати, – відповіла подруга.
Олеся змусила себе заспокоїтись і зайнятись розміщенням оголошень із проханням допомогти зібрати кошти на лікування бійця АТО за кордоном.
Вона давно не бачила Ігоря, і її душа постійно прагнула до нього, але Катерина Захарівна радила їй не ходити туди. Олеся попросила її запитати Ігоря про ще одну зустріч, але він був категоричним.
– Навіть сказав, якщо ти прийдеш, то він нікуди не поїде, – закінчила мати. – Не треба його тривожити, прошу тебе!
Олеся пообіцяла не ходити до Ігоря, але час від часу, коли було надворі темно, ішла потайки до його садиби. Вона нишком заглядала у вікна або у двір, щоб хоча б на мить побачити коханого.
– Люблю тебе, – шепотіли її губи, коли здалеку бачила його. – У тебе буде все добре.
Одного разу, повертаючись додому, вона з сумом зловила себе на думці, що говорить «у тебе все буде добре», а не «у нас».
«Коли буде в нього все добре, тоді й у мене також», – заспокоїла себе.
Розділ 53
Дні мчали стрімко. Олеся ніколи не думала, що час може набирати таку шалену швидкість. Щодня вона фарбувала тканину, збирала кошти, у вихідні плела сітки, пакувала відправлення з харчами для бійців і займалася домашніми справами. Час спливав, а зібраних коштів не вистачало. Вона нервувала, стала погано спати, хоча стомлювалася за день. Наприкінці серпня ще й син застудився й увесь час капризував, потребуючи маминої уваги. Олеся трималася з усіх сил, які в неї лишилися. Вона відчувала, що морально й фізично виснажена, ще трішки – і просто впаде від утоми. Коли надходили кошти – раділа, як дитина, коли відмовляли або відмовчувалися – впадала у відчай, а наступного ранку знову бралася до роботи. Олеся знала, що якась невдача зможе її вибити з колії, й намагалася думати лише про хороше, але виходило не завжди.
– Ось зберу кошти й дам собі відпочинок, – казала вона собі та мріяла про той день, коли відправлять Ігоря на лікування за кордон. – Спатиму цілу добу, навіть якщо з неба посиплеться каміння.
Вона придбала сім-картку, щоб телефонувати батькові хоча б раз на місяць. Двічі їй вдалося поговорити з ним без зайвих вух. Розмова була короткою – лише дізналася, що в нього все добре, і сказала, що з ними теж усе гаразд. Більше говорити не хотіла, щоб не вислуховувати докорів – і так було нелегко. Олеся зателефонувала батькові ще раз. Їй хотілося почути рідний голос і хоча б трохи заспокоїтися. Батько зрадів, упізнавши голос доньки. Він сказав, що майже все зруйноване відремонтував, що в них часто стріляють, але вони нікуди не збираються виїжджати. Усе було б добре, якби не почула розмову Раїса Іванівна. Вона вихопила слухавку в чоловіка й закричала:
– Сучко! Як ти могла?! Я тебе питаю!