– Що я не так зробила? Поїхала від чоловіка, який здіймав на мене руку?
– Значить, було за що! Покинути Костика, який усе робив для тебе?! Чого тобі не вистачало? Хата – повна чаша, одного пташиного молока не було! І дитину вкрала! Його дитину, нашого внука!
– Не кричіть, як скажена, – спокійно сказала Олеся. – Я нікого не крала. Це – моя дитина також, я тут його зареєструвала, тож Максимко має нормальні документи, а не якісь там папірці ніким не визнаної республіки.
– Ось повернуться наші рєбята і Костик із ними, що тоді заспіваєш? Чекати лишилося недовго! Куди тоді драпатимеш?
– Не дочекаєтесь! Такого ніколи не буде! Запам’ятайте: ні-ко-ли!
– Казав сліпий побачимо, глухий – почуємо! Знай, що Костик прийде у ваш сраний Сєпародонецьк і дитину в тебе забере! Так і знай!
У телефоні часто запікало. Це була остання крапля, яка відібрала в Олесі всі сили. Перед очима з’явилися рожеві плями, у голові запаморочилося, і вона ледве встигла спертися на диван і прилягти. Дитина бавилась у ліжку, й Олеся прикрила очі. Важкі повіки злипалися так, що було несила розплющити очі, коли син завередував.
– Синку, тихо, – попросила ледь чутно.
Ніби крізь сон, Олеся чула голос Людмили Анатоліївни, яка заспокоювала хлопчика. Далі – темрява…
Олеся розплющила очі від сонячного промінчика, який загравав із її волоссям, потім зупинився на обличчі. Вона підвела важку голову і зрозуміла, що спала аж до ранку. Згадалася вчорашня розмова – і знову на душі стало сумно. Вона розуміла, що потрібно вставати й займатися справами, але тіло й мозок скували повна байдужість і втома. Страшна втома. Нічого не хотілося, руки опустилися, і Олеся знову натягнула на себе плед.
До неї говорила Людмила Анатоліївна, але навіть розмовляти не хотілося. Карина переконувала випити бодай склянку гарячого молока з медом – не вистачило сил навіть підвестися з ліжка.
– Дайте мені спокій, – попросила дівчина й відвернулася від них.
Вона спала ще. Скільки часу минуло – Олеся не знала. Коли розплющила очі, то довго й байдуже дивилася на візерунок килима на стіні.
«Я слабка, – подумала вона. – Удавала із себе сильну, хапалася за різні справи, а виявилося, що так швидко видихалася».
Олеся змушувала себе підвестися та щось робити, але не вийшло. Вона згадала, що в найтяжчі хвилини свого минулого життя їй завжди допомагали мамині листи. «Ось що мені потрібно!» – подумала вона.
Олеся, переборюючи внутрішній супротив, важко підвелася, дістала теку з листами від матері, розгорнула навмання, прочитала:
«…Часом ти відчуватимеш себе емоційно виснаженою. Можливо, тобі захочеться поділитися цим з іншими, але ти вагатимешся, чи варто? Лише ти знаєш, що віддаєш занадто багато й усередині тебе лишається одна порожнеча. Навколо багато людей, але серед них ти – самотня. Самотність переслідує тебе, накриває серед ночі, не відпускає навіть удень, коли поруч люди. Ти хочеш нею поділитися з кимось, але боїшся, що тебе не зрозуміють, не второпають, чому ти така чуттєва й чому не можна все сприймати простіше. Ти заздриш людям, які не переймаються нічим, крім себе, але знаєш, що ніколи такою не станеш. Я уявляю тебе, Олесю, такою людиною, яка вміє любити до останку, віддавати себе іншим до краплі, не залишаючи собі нічого. Такі, як ти, доню, віддають частинку свого тепла й любові іншим, щоб ті не відчували свою неповноцінність. Вони сильні для навколишніх, але часом не знають, як собі допомогти. До тебе йдуть зі своїми проблемами, довіряються тобі, а ти покладаєшся лише на свої сили. Вони не знають, і їх не цікавить те, що ти можеш плакати у відчаї й бути такою самотньою. Вони думають, що ти сильна й усе витримаєш, але не розуміють, що твоя життєва енергія вичерпується, вона на межі. І лише я відчуваю, що ти в мене не така, як усі, ти дуже сильна. Добро, любов до людей, відкритість – усе колись окупиться сторицею, і поруч буде кохана людина, яка одна наповнить тебе життєвими силами так, як ти наповнюєш інших людей. Я впевнена, що така людина обов’язково буде біля тебе, інакше ніяк. Як би не було тяжко, тримайся своєї віри та мети, будь собою, щоб одного разу твоя самотність скінчилася і ти змогла подивитися в очі тому, на кого стільки років чекала. Він подивиться на тебе закоханим ніжним поглядом і скаже, що кохає тебе, і ця любов буде з вами все життя…»
«Як могла мама знати, що мені не вистачає саме цих слів? – думала Олеся, застигши з аркушами в руці. – Написано так, ніби вона й зараз поруч, усе бачить, розуміє й відчуває. А я? Хіба маю право бути поганою матір’ю? Де мій хлопчик зараз? Моя мама писала своїй доньці листи до останнього дня, писала, турбуючись про свою дитину навіть тоді, коли знала, що помирає, коли її мучив страшенний біль. А я скисла від утоми? Матусю, вибач. Я мушу бути сильною, щоб твій онук міг пишатися мною, щоб дочекатися того часу, коли поруч буде кохана людина».