Олеся наділа на шию ланцюжок із маминим оберегом. – Так спокійніше, – подумала вона.
Олеся посиділа хвилин десять і відчула, як поступово, повільно вливаються в неї життєві живильні сили, як кров розносить їх тілом, і воно звільняється від нелюдської втоми.
У дворі Карина бавила Максимка.
– Господи! Нарешті! – сказала вона радісно. – Людочка мені наказала викликати до тебе лікаря, якщо…
– Усе вже добре! – усміхнулась Олеся. Максимко, побачивши маму, простягнув до неї рученята. – Іди до мене, моє сонечко! – вона взяла сина на руки. – Мама з тобою! Вона тебе любить!
– Ходімо до хати, я тебе нагодую, – сказала Карина, – бо Людочка мене вб’є, якщо не поїси.
Млинці з малиною смакували добре. Олеся з’їла кілька штук із апетитом, випила молоко.
– Не зрозуміла, – сказала дівчина, відсунувши від себе порожню склянку, – чому ти вдома? Чому не на роботі?
– Поки ти спала, стільки всього відбулося! – збуджено сказала Карина.
– Розповідай!
– Учора вже по обіді мені зателефонувала Ольга Володимирівна й попросила негайно приїхати в офіс. Я подумала, що потрібно доплести сітку й не вистачає людей, тож пообіцяла, що буду. Увечері мала дочекатися свою господиню, але вона не повернулася вчасно. Телефонувала їй – абонент недоступний, тож залишила записку, на столі – вечерю й поїхала. В офісі була лише Ольга Володимирівна й більше нікого.
– Сама плела? – здивовано запитала Олеся.
– У тому й річ, що нічого не робила, сиділа за столом і пила чай із печивом. Я спочатку про себе трохи психанула: сама стомлена, та ще й викликали, коли можна було поговорити телефоном.
– Тож навіщо вона тебе кликала?
– Трішки терпіння й інтриги! – усміхнулася Карина й продовжила: – Питаюся: навіщо мене кликали, а Ольга Володимирівна каже, мовляв, пам’ятаєш, я обіцяла тебе познайомити зі своїм сином? Я кажу, що сприйняла то за жарт, а вона мені: син також противився, то вона запросила мене і його сюди на чай. Я вже хотіла сказати, що також не згодна, але… Тут, Олесю, увага! Заходить Валентин! Уявляєш?!
– Та ти що?! Невже?!
– Так! Ми дивимося одне на одного, а я отетеріла й кліпаю очима, як дурепа! А потім він і я в один голос вражено: «Ти?!» Ольга Володимирівна нічого не зрозуміла, дивилася то на мене, то на нього, а потім так здивовано: «То ви знайомі?»
Подруги розсміялися від душі. Вони реготали, і Максимко й собі радісно засміявся та заплескав у долоньки.
– Ось і не вір у випадковості! – сказала Олеся.
– Хто б розказав – сама б не повірила!
– І що було далі?
– Ми попили чай і з Валентином пішли гуляти містом, – сказала Карина.
– Мені здається, чи ти й справді щаслива?
– Ні, не здається! У житті він ще гарніший, ніж на світлинах! – щасливо промовила Карина. – Олесю, я, мабуть, закохана!
– То мабуть чи закохана?
– Не знаю певно, але постійно думаю про нього. А коли згадаю його очі, усмішку, погляд, дотик рук – одразу на серці так радісно, що аж страшно!
– Закохана! Діагноз точний! – усміхнулась Олеся. – Довго гуляли? Цілувались уже?
– Яка ти швидка! Може б, і поцілувались, так Людочка почала бити у дзвони: Олесі погано! Тож довелося повертатися додому.
– Вибач, я не хотіла зіпсувати ваше перше побачення.
– Пусте! Сьогодні ввечері знову зустрінемось!
– Це ясно як день, але чому ти не на роботі? Невже вигнала змія?
– Не кажи так. Надія Іванівна має складний характер, може нагримати ні за що, але за її напускною суворістю приховані самотність і сум. Знаєш, Олесю, мені її шкода. Ось живе сама-самісінька, ні до кого піти, поплакатися, пожалітися, а вона все-таки жінка.
– Бізнес-леді.
– Нехай і так, але й сильні жінки плачуть, страждають від самотності, і мені здається, що їм важче, ніж ми собі можемо уявити. Іноді я думаю, що Надія Іванівна ладна обійняти мене й виплакатися, але її щось стримує.
– Може, тобі так здається?
– Можливо, – стенула плечима Карина, – але я відчуваю її душевний біль і якусь порожнечу. До речі, Надія Іванівна до цього часу не повернулася додому.
– Звідки знаєш?
– Уранці пішла, а на столі все стоїть так, як я залишила. Спробувала зателефонувати – знову не на зв’язку. Схоже, з нею трапилося лихо. Такого ще ніколи не було. Коли кудись їхала, то мене попереджувала, а зараз…
– Набери її ще раз, – запропонувала Олеся.
Карина спробувала, але жінка була не на зв’язку. Дівчина телефонувала ще і ще, увечері й зранку, але Надія Іванівна так і не вийшла на зв’язок.