– Про мене ніхто ніколи так не турбувався, а ти… Ти – справжня.
– У вас же був чоловік, – обережно нагадала Карина.
– Був! Сидів усе життя вдома, трутень, не працював, звик, що про все подбає Надя. А мені так хотілося побути просто слабкою жінкою… Хотілося прийти додому, обійняти доньку, почути, що вона скучила за мною, чекала на мене, що любить… Так мало бути, а я сама все зруйнувала. Я сама в усьому винна й тепер розплачуюся самотністю. Це жахливо, коли ти розумієш, що нікому не потрібний, живеш, не знаючи, для кого накопичуєш кошти…
Жінка замовкла. Напевно, їй давно наболіло на душі і хотілося виговоритися. Карина не ставила питань, вона просто торкнулася кінчиками губ гарячих пальців жінки й промовила:
– Вам не можна хвилюватися, бо так ви будете довго одужувати.
– А чи хочу я того? Чи прагну одужання, чи смерті, як порятунку? Я спокутую свій гріх перед однією людиною, і так мало статися.
– Перед ким? – вирвалось у Карини.
Дівчина прикусила язика, але було пізно.
– Перед своєю донькою, – стиха промовила жінка, – від якої я відмовилась у пологовому будинку.
– Де це було?
– У Луганську.
У Карини мурашки пробігли шкірою.
– Коли ви її народили? – здригнувся голос дівчини.
Від почутого Карина ледь не зомліла. Дата народження збігалася з її, місто – також, ім’я та по батькові жінки були, як у її матері. Як крізь сон, вона слухала подальшу сповідь:
– Ми вже жили два роки з чоловіком, але не були офіційно одружені. Мені хотілося справжнього весілля, а грошей не вистачало. Що вдієш – «лихі дев’яності». Тоді мій чоловік поїхав на заробітки на Північ на цілий рік, а я зустріла свого однокласника – і закрутилося… Він тоді вже мав статки – тоді ставали або бідними, або багатими, тож він із тих, хто ходив у малинових піджаках, із золотим ланцюгом на шиї… Гадала, що в нас кохання, а його застрелили – тоді таке траплялося часто, розбірки між бандюками. Не знаю, що на мене найшло, коли він залишив мені в спадок доволі непогану суму грошей і дитину. Я злякалась, що буду нікому не потрібна, а так повернеться чоловік із заробітків, і ми одружимось. Яка ж я була дурна, коли відмовилась від своєї доньки! Зараз вона була б приблизно твого віку, і все було б інакше. Скільки тобі років, Карино?
– Чому ви її не шукали? Чому не забрали потім, коли зрозуміли, що не зможете мати дітей? – замість відповіді запитала Карина.
Жінка була в такому стані, що не помічала, як зблідла Карина, як її очі зволожилися й тремтіли чорні пухнасті вії.
– Чому? Це питання я ставлю собі чи не щодня. Спочаткунамагалася забути все й народити дитину, коли жили з чоловіком. Потім будувала свій бізнес, і все було мало, усе чекала, що завагітнію. Пізніше, коли те немовля, яке я покинула, почало приходити мені у снах, я зрозуміла, що вже не зможу…
– Чому?!
– Мені було соромно. Я почувалася такою винною!
– А зараз? Що ви відчуваєте зараз?
– Зараз? Я незабаром помру й ніколи нічого не дізнаюся про свою доньку. Мені хоча б знати її прізвище та ім’я!
– Для чого?
– Щоб залишити їй спадок. Для кого я працювала? Туди із собою нічого не забереш.
– Тобто залишити спадок, щоб відкупитися? – з іронією промовила Карина.
– Ні. Щоб вона мені пробачила. Та нема мені прощення! То хоча б спокійніша моя совість стане, коли буду там!
– Ви одужаєте та знайдете свою доньку.
– Ти справді так гадаєш?
Карина легенько стиснула кінчики пальців хворої.
– Я впевнена в цьому!
– Каринко, ти мене не покинеш? Допоможеш мені її знайти?
– Звичайно! Я вже сьогодні почну пошуки, ви тільки скажіть, яким було ваше прізвище на час, коли ви писали відмову від доньки.
– Стрельник.
Усе навколо Карини хитнулось і знову стало на місце. Вона поквапилася вийти. Дівчина бігла довгим лікарняним коридором. Розчинила перед собою вхідні двері, впустила свіжість у легені.
Удома Карина застала жінок за приготуванням закруток. На кухні в ряд вишикувалися скляні банки з червоними помідорами.
– Де ти була так довго? – спитала Олеся. – З нас уже сто потів зійшло! Треба заготовки і собі зробити, і бійцям.
– Я… Я знайшла… свою матір! – вимовила дівчина.
Жінки завмерли, мов статуї. Карина побігла до свого ліжка, упала на нього обличчям у подушку й розплакалася. Олеся хотіла її втішити, але Людмила Анатоліївна відвела її за руку на кухню.
– Не треба, – сказала вона, – зараз слова зайві. Нехай нашадівчинка виплачеться – ще встигнемо про все розпитати.
Розділ 55
Залишалися лічені дні, а потрібної суми для операції та на авіаквитки не вистачало. Ігорева мати, зустрівши Олесю, запитала, чи зібрані вже кошти. Далі приховувати правду не було сенсу.