Вона здалеку побачила Ігоря, і мурашки побігли по шкірі. Він ішов своїми ногами! Спираючись на милицю, шкутильгаючи, але йшов самостійно! В Олесі тремтіла від хвилювання кожна клітинка тіла. Здавалося, ще мить – і її тіло розірветься, розщепиться на молекули так, що не зібрати. Вона кілька разів глибоко вдихнула й зробила невпевнений крок уперед. Їй хотілося бігти щодуху, повиснути на шиї коханого, цілувати його до нестями, плакати, сміятись одночасно, казати, як вона кохає його і як довго чекала на сьогоднішній день. Вона стрималась і вже впевненими кроками пішла назустріч своїй долі.
– Мамо, ти мені обіцяла показати ту молодичку, яка про мене подбала, – нагадав Ігор.
– Так, я не забула. А ти пам’ятаєш, що мені пообіцяв?
– Так то ж я пожарт… – промовив він і осікся, побачивши перед собою Олесю. – Так то ти…
– Так, Ігорю, то була я, – сказала Олеся, бо чула розмову. – Я знайшла клініку, про все домовилась, зібрала кошти, і талісман також я тобі передала.
Вона дивилася в його очі, рідні, знайомі до болю, найкращі, найкоханіші, і… чекала. В Ігоревих очах вона побачила ніжність і вдячність. То був погляд не зневіреної людини, а закоханої.
– Я обіцяв мамі після повернення одружитися з тією, хто мені допоміг почати життя заново, і я стримаю своє слово, – сказав він, усміхнувшись.
– А якби не я допомогла, що було б тоді?
– Інакше бути не могло! Ти мене вибачиш? Зможеш?
– «Любити не так уже й просто», – промовила Олеся словами з маминого листа.
Ігор обійняв Олесю ніжно-ніжно, пригорнув до себе однією рукою. Вона знову відчула його запах, торкнулася волосся, провела кінчиками пальців по шиї.
– Невже це ти? – прошепотіла.
– Ні, це ми, Олесю, ми!
– Ніби уві сні. Тримай мене, бо я боюся прокинутись і зрозуміти, що це сон.
– Це не сон. Я з тобою, кохана.
– Мені здавалося, що більше ніколи не буде тієї нашої весни.
– Є зима, і вона – наша.
– За зимою завжди приходить весна, і вона буде знову нашою.
– Вічною весною, – сказав Ігор і поцілував вуста коханої.