— Ви знаєте дорогу? — прошепотів хлопець.
Обоє кивнули.
— Гаразд. Тільки ж пам'ятайте: боятися нічого. І квапитися надто не варто. Але... попереду й позаду ви, можливо, почуєте спів.
Краще хай нас розтерзають звірі, аніж спалять люди,— сказав чоловік Мессуа.
Але жінка поглянула на хлопчика і всміхнулася.
— Та кажу ж вам,— терпляче повторив Мауглі, як колись ведмідь Балу повторював йому Закон Джунглів,— жоден зуб, жодна лапа в Джунглях не підніметься на вас. Ніхто — ні людина, ні звір вас не зупинять. Вас будуть охороняти... Він швидко повернувся до Мессуа.— Чоловік твій мені не вірить, але ти віриш?
— Авжеж, любий синку! Людина ти а чи істота із Джунглів, але я тобі вірю.
— Він злякається, коли зачує спів моїх одноплемінників. А ти впізнаєш і все збагнеш. Ідіть спокійно, квапитися нікуди. Ворота зачинені.
Мессуа заридала і впала хлопцеві в ноги, аж він іздригнувся і обережно підвів її. Вона повисла в нього на шиї, ласкаво шепочучи найніжніші наймення, які тільки знала.
Нарешті Мессуа з чоловіком вийшли і попростували до Джунглів, а Вовчиця вискочила зі своєї засади.
— Проведи їх,— кивнув Мауглі.— Та й усіх попередь, щоб їх не чіпали. Подай голос, а я гукну Багіру.
Глухе протяжне виття пролунало і стихло, а чоловік затремтів і вже хотів бігти назад до хати.
— Уперед, сміливіше! — підбадьорював хлопець.— Я ж казав, що ви почуєте пісню. Вона супроводжуватиме вас аж до Канхівари. Це Милосердя Джунглів.
Мессуа підштовхувала чоловіка вперед, і вони зникли з очей. Аж тут Багіра вискочила з кущів і тернулася об ноги хлопцеві.
— Мені соромно за твоїх братів!
— Як? Хіба вони погано співали для Балдео? — спитав Мауглі.
— Надто, надто добре! Я навіть забула всяку гордість і, клянусь зламаним замком, що вивільнив мене, бігала по Джунглях і співала так, наче весною. Хіба ти не чув?
— У мене був інший клопіт. Спитай краще Балдео, чи сподобалася йому пісня. Та де ж уся четвірка? Я хочу, щоб жоден із Людської Зграї не вийшов нині за ворота.
— Навіщо тобі четвірка? — сяйнула зеленими очима пантера і замуркотіла.— Я можу затримати їх, Маленький Брате. Цей спів і ці люди, що лізли на дерева, додали мені охоти. Я гналася за ними цілісінький день, у спеку, я стерегла їх, як вовки стережуть оленів. Я, Багіра, Багіра, Багіра! Я танцювала довкола, як танцюю зі своєю тінню! Дивись!
Велика пантера підстрибнула, як кошеня, і погналася за сухим листом, потім нечутно стала на всі чотири лапи, стрибнула, перекинулася, згребла листя докупи і розсипала віялом, аж засвистіло. Її муркотнява ставала все голоснішою, як спів пари в котлі під кришкою.
— Я, Багіра,— серед Джунглів, серед ночі! І моя сила — вся зі мною! Хто витримає мій натиск? Дитино, одним ударом я могла б розтрощити тобі голову, розчавити як жабу влітку!
—Що ж, удар,— сказав спокійно Мауглі.
І ці слова водномить протверезили Багіру. Вона схаменулася і задрижала, присівши на задні лапи. І знову Мауглі дивився в її зіниці, як дивився на свавільних вовченят, аж поки в її зелених, мов смарагд, очах не згас червоний вогник, як у відкритому морі гасне даленіючи вогонь на маяку. Пантера опустила голову, і червоний шорсткий язик лизнув ногу хлопчикові.
— Багіро, Багіро! Заспокойся, це все ніч, нічні запахи! — ласкаво шепотів хлопець, гладячи її шию і напружену спину.
— Це все — нічні запахи,— згідливо повторила Багіра, прийшовши до тями.— Але звідки ти знаєш? Повітря ніби п'янить мене.
Вона нарешті вляглася, склавши лапи перед грудьми, як сільська кішка перед вогнем.
— Ти — наш і не наш, із Джунглів і не з Джунглів,— сказала вона нарешті.— А я лише чорна пантера. Та я люблю тебе, Маленький Брате.
— Щось вони довго розмовляють під деревом,— Мауглі не звернув уваги на її слова.— Балдео їм розказує свої байки, та скоро вони кинуться до хижки і побачать, що пастка порожня. Хо-хо!
— Ні, стривай! — сказала Багіра.— А що коли вони знайдуть там мене? Навряд чи кому захочеться висунути після того носа зі своєї хати. Мені не вперше потрапляти в клітку, і навряд чи їм удасться зв'язати мене.
— Тоді — вперед, розумнице! — засміявся Мауглі.
А пантера вже шмигнула в хату.
— Брр! — принюхалася Багіра.— Тут пахне людським духом, але лігвисько якраз таке, яке було у князівському звіринці в Удайпурі. А тепер я ляжу.
Мауглі почув, як заскрипіла сітка під вагою пантери.
— Клянусь зламаним замком, вони подумають, що піймали неабияку птицю! Іди сядь побіля мене, Маленький Брате, і ми їм удвох побажаємо добрих ловів!
— Ні, в мене на думці — інше. Людська Зграя не повинна знати, що я беру участь у цій грі. Ти вже сама доведи до пуття все. Я не хочу їх бачити.