— Хай буде так,— погодилася Багіра.— Ось вони йдуть!
Галас під смоквою все дужчав, нарешті натовп, озброєний ножами, серпами і бамбуковими палицями, посунув вулицею. Попереду біг Балдео, та й решта від нього не відставали, гукаючи:
— Чаклуне й чаклунко! Виходьте! Підпалюймо стріху! Ми їм покажемо, як переховувати перевертнів! Вогню, вогню, смолоскипи сюди!
На порозі трохи замешкалися. Двері були міцні, заперті на клямку, та юрба вирвала клямку. Розчахнулися двері, і всі вздріли на ліжкові величезну чорну і страшну Багіру, що лежала там, звісивши лапи. Жах огорнув усіх, аж тут передні позадкували до дверей. В цей час Багіра розплющила очі, позіхнула лінькувато, роззяпивши пащеку, аж червоний язик висунувся і в чорному проваллі заблищали величезні ікла. Потім щелепа стулилася і, мов сталеві затвори, клацнули ікла. Наступної миті все довкола спустіло. Багіра вискочила в вікно і підійшла до Мауглі. А люди, знавіснілі від страху, тікали, спотикаючись і штовхаючи одне одного.
— До ранку вони з місця не зрушать,— зауважила Багіра.— Що тепер?
Було чутно, як десь хляпають двері, човгають по долівці важкі ящики з зерном — перелякані люди підпирали ними двері.
«Багіра має рацію,— подумав Мауглі,— до ранку у селі ніхто й не ворухнеться».
Мауглі замислився, і обличчя його ставало все похмурішим.
— Щось не так? — спитала Багіра, притулившись боком.
— Та ні, все якнайліпше. Постережи їх, а я піду подрімаю.
І Мауглі побіг у Джунглі, впав у траву і проспав увесь день і ще ніч.
Прокинувшись, він побачив поруч з собою Багіру, а біля її ніг — забитого оленя. Багірі було цікаво дивитись, як Мауглі оббілував здобич, як він їв, а потім улігся, зіпершись підборіддям на руку.
— Жінка й чоловік дісталися Канхівари без усіляких пригод,— переповіла вона.— Твоя мати послала звістку з яструбом Чілі. Вони знайшли коня того ж вечора і доїхали швидко. Це ж добре?
— Так, добре.
— А твій людський мурашник завмер аж до обіду. А тоді поїли і знову поховалися.
— Вони не бачили тебе?
— Може, й бачили. Уранці я качалася в пилюці на сонечку і від задоволення муркотіла. Ну, Маленький Брате, більше тут робити нічого. Ходімо зі мною і з Балу. Він знайшов дупла з диким медом і хоче показати їх тобі. І ми всі хочемо, щоб ти, як і раніше, був із нами. Не дивися так, а то мені моторошно! Забудьмо про Людську Зграю!
— Забудемо, і дуже скоро. Де сьогодні пасеться Хатхі?
— Де йому заманулося. Хто може знати, де він зараз? А навіщо він тобі? Що може зробити Хатхі, чого ми не могли б зробити?
— Накажи Хатхі, щоб він прийшов до мене зі своїми трьома синами.
— Але, Маленький Брате, хіба я можу наказувати Хатхі — «прийди» чи «піди»? Не забувай, він — Повелитель Джунглів і саме він навчив тебе Заповітним Словам.
— Нічого. У мене теж є для нього Заповітне Слово. Скажи, щоб він прийшов до Жабеняти Мауглі, а коли він не розчує, то скажи, щоб прийшов заради «витоптаних полів Бхаратпуру».
«Заради витоптаних полів Бхаратпуру»,— повторила Багіра, щоб запам'ятати.— Іду! Хатхі, може, й розсердиться, та я з радістю віддам здобич за всенький місяць, аби тільки почути, яке ж то Заповітне Слово має владу над Повелителем.
Вона пішла, а Мауглі сидів і з несамовитою люттю втикав ніж у землю. Він ніколи в житті не бачив людської крові і — що було дуже важливо для нього — ніколи не чув її запаху, аж доки не понюхав закривавлені мотузки на Мессуа. Але вона була така добра до нього! І він її любив. А жорстокість, боягузтво, балакучість людей були йому ненависні. Та все ж він нізащо в світі не позбавив би Людину життя, не хотів би почути цей жахливий запах крові ще раз, хоч би чим погрожували Джунглі. Його план був набагато простіший, і він засміявся сам до себе, згадавши, що на це навернула його одна з оповідок старого Балдео.
— Так, це справді Заповітне Слово,— повернувшись, збуджено шепнула Багіра йому на вухо.— Он вони йдуть! Вони паслися коло річки і послухалися мене, як буйволи!
Хатхі і його троє синів велично простували заростями. Річковий мул іще не висох на їхніх боках, і Хатхі розмірено дожовував зелене стебло банана. Але кожен порух його величезного тіла говорив Багірі (а вона розуміла все з першого погляду), що не Повелитель Джунглів прийшов до хлопчика-вовченяти, а прийшов той, хто боїться, до того, хто не боїться нічого. Троє синів Хатхі стояли погойдуючись позаду батька.
Мауглі підвів голову, і Хатхі побажав йому вдалого полювання. Слон переступав з ноги на ногу, погойдувався, стріпував вухами, струшувався, та Мауглі мовчав. Нарешті заговорив, але до Багіри.