— Я хочу переповісти одну історію, а чув її від мисливця, за яким ви полювали сьогодні,— почав Мауглі.— Це історія про те, як старий і мудрий слон потрапив у пастку і гострий кілок на дні ями розпанахав йому шкіру від п'яти до плеча, залишивши білий слід.
Мауглі простяг руку і, коли Хатхі повернувся, при світлі місяця було видно довгий білий шрам на сірому, як грифель, боці, наче його стьобнули розпеченим залізним дротом.
— Люди витягли слона з ями, але він був сильний і втік, розірвавши пута, і ховався, поки рана не загоїлася. Тоді він повернувся вночі на поля цих же мисливців. Пригадую, в нього було троє синів. Усе це сталося багато-багато дощів тому і дуже далеко звідси, на полях Бхаратпуру. Що ж сталося з цими полями до наступних жнив, Хатхі?
— Жниво зібрав я з моїми синами,— сказав Хатхі.
— А що було із засівом?
— Засіву не було,— відповів Хатхі.— Поля більше ніколи не орали.
— А що сталося з людьми, які жили біля цих полів? — спитав Мауглі.
Вони пішли.
— А житла, в яких спали люди?
— Ми розламали покрівлі, а Джунглі поглинули стіни.
— А що було потім?
— Ми напустили Джунглі на п'ять сіл, і в цих селах — і на землях, і на пасовиськах, і на м'якій ріллі — не залишилося жодної людини. Ось так були витоптані бхаратпурські поля, і це зробив я з синами. А тепер скажи мені, Мауглі, як ти дізнався про це? — спитав Хатхі.
— Мені сказав один чоловік, і я бачу, що навіть Балдео не завжди бреше. Це було добре зроблено, Хатхі, а наступного разу вийде ще краще, бо керуватиме всім Людина. Ти знаєш Людську Зграю, яка вигнала мене. Мешканці села ледачі, дурні й жорстокі. Вони не повинні тут більше жити. Я їх ненавиджу.
— А вбивати нікого не треба? Мої ікла почервоніли від крові, коли ми топтали поля у Бхаратпурі, і я б не хотів знову почути цей запах.
— Я теж. Навіщо мені білі кістки? Я просто не хочу їх бачити тут. Нехай шукають собі інше лігвище. Тут їм не можна лишатися. Я чув, як пахне кров жінки, яка давала мені їсти. Вони її вбили б, коли б не я. Тільки запах свіжої трави, що виросте коло їхніх порогів, зможе притлумити запах крові. Від нього в мене пече в роті. Напусти на село Джунглі, Хатхі!
— Ага! — сказав Хатхі.— Отак само пекла мені і моя рана на шкірі, аж поки ми не побачили, як села заросли весняною травою. Я зрозумів тебе, твоя війна тепер стане нашою війною. Ми напустимо на село Джунглі!
Мауглі ледве встиг перевести подих — він увесь аж тремтів від ненависті та образи,— а вже слонів і слід прохолов, і тільки Багіра, охоплена жахом, дивилася на Мауглі.
— Присягаюся зламаним замком, що звільнив мене,— прийшла вона нарешті до тями.— Невже ти те жалюгідне голе дитинча, за яке я заступилася перед Зграєю, коли ти тільки з'явився в Джунглях? Повелителю Джунглів, заступися за мене, за Балу, коли ми знесиліємо, за всіх нас. Ми ніхто в порівнянні з тобою — сліпі цуценята, осиротілі лані, зламана гілочка під ногою.
Багіра насмішила Мауглі тим, що порівняла себе з осиротілою ланню, і він розреготався і реготав так, що сльози виступили в нього на очах, і ніяк не міг зупинитися, поки аж не стрибнув в озеро, щоб отямитися.
А Хатхі і його троє синів тим часом розійшлися мовчки в різних напрямках — на північ і на південь, на захід і на схід. Вони йшли мовчки і за два дні пройшли близько шістдесяти миль. Кожен їхній крок, навіть порух хобота викликали в Джунглях збудження. За ними пильно стежили кажан Манг, яструб Чіль, Мавп'яче Плем'я і всі птахи. Зрештою слони захотіли їсти і мирно паслися протягом тижня — в цьому вони схожі на гірського удава Каа: вони нізащо не будуть квапитися без потреби.
Десь через тиждень Джунглями пронеслася чутка (невідомо хто її пустив), буцімто там і отам — вода і харчі найсмачніші. Отож свині (а вони підуть хоч на край світу, щоб добре попоїсти) рушили перші, за ними — олені, маленькі лисиці, антилопи, дикі буйволи з боліт. Розрізнені і розпорошені стада брели собі і щипали травицю, а коли то там, то там виникала тривога, хтось приносив обнадійливу звістку про хороший харч. То дикобраз Сахі сповіщав, що соковиті пасовища зовсім близько, то кажан Манг пролітав, радісно сигналячи: дорога вільна, то ведмідь Балу з повним ротом коріння плентався повз стадо, жартома або й усерйоз завертаючи його в потрібний бік. Чимало звірів повернуло назад, порозбігалося або не схотіло йти далі, а решта вперто сунула вперед.
Днів через десять сталося ось що: олені, свині і антилопи топталися і рухалися по колу радіусом у вісім чи десять миль, а довкола них ходили хижаки. У центрі кола було село і поля з хлібами, що половіли на сонці, і там на вишках, схожих на голуб'ятні, чатували дозорці, щоб відлякувати птаство та злодіїв.