А Хатхі все кружеляв, топтав і знавісніло ламав старі стіни й двері, збивав одвірки, а позаду лютували троє його синів, як колись на полях Бхаратпуру.
Джунглі проковтнуть цю шкаралупу,— почувся спокійний голос серед руїн.— Але ще треба звалити огорожу.
І Мауглі з блискучими від дощу плечима зіскочив зі стіни, що похитувалася, мов стомлений буйвол.
— На все свій час,— крикнув Хатхі.— До огорожі, мої діти! Биймо головою всі разом! Почекаймо! Нумо! — Всі четверо налягли разом. Огорожа похитнулася, тріснула і повалилася.
Онімілі від жаху люди побачили в проломі вимазані в глину голови руйнівників. Тоді вони кинулися бігти долиною. І село ніби потонуло позаду, розтоптане, розтовчене, поруйноване вщент.
Минув місяць, і від села лишився тільки низенький пагорб, а коли пройшли дощі, Джунглі буйно розрослися там, де всього півроку тому були ниви.
КНЯЗІВСЬКИЙ АНКАС
Каа, великий гірський удав, змінив шкіру,— мабуть, удвохсоте від дня народження,— і Мауглі, який ніколи не забував, що Каа врятував йому життя (як ви, напевне, пам'ятаєте), прийшов його привітати. Міняючи шкіру, змія завжди буває похмурою й дратівливою, аж поки новий її одяг не стане блискучим і красивим.
Каа, як і всі мешканці Джунглів, вважав Мауглі Повелителем Джунглів і переказував хлопцеві всі новини, які тільки чув.
Того дня Мауглі сидів ніби у живому кріслі, на одному з кілець Каа, обіпершись об його м'язисте тіло плечима, і м'яв у руках стару лускату шкіру удава, полишену ним під каменем.
— Вона зовсім ціла, аж до самісіньких очей,— подивовано розглядав Мауглі візерунчасту шкіру.— Як, певне, дивно бачити коло ніг те, що донедавна покривало твою голову!
— Авжеж, тільки ніг у мене немає,— відповів Каа,— і я не бачу нічого дивного в цьому. Хіба ти ніколи не відчуваєш, що шкіра в тебе жорстка й суха?
— Тоді я йду купатися, Плескатоголовий, хоча, правда, коли надто спекотно, мені теж хочеться скинути шкіру і бігати без неї.
— А я і купаюся, і міняю шкіру. Ну, як тобі мій новий одяг?
Мауглі торкнувся косих ромбів величезної спини.
— У черепахи спина твердіша, але не така пістрява,— сказав він замислено.— У жабенятки вона строкатіша, але не така тверда. Твоя шкіра дуже гарна — наче барвистий візерунок у чашечці лілії.
— Новій шкірі потрібна вода. Поки не скупаєшся, барви на ній ще не ті. Ходімо купатися!
— Я понесу тебе,— сказав хлопець і сміючись нагнувся, щоб підняти величезне тіло Каа.
Та де там! Це було все одно, що підняти водогінну трубу двофутової товщини, і Каа лежав нерухомо, тихо посапуючи від задоволення. Потім вони почали свою звичну вечірню гру — хлопець у розквіті сил і удав із чудовою новою шкірою змагалися одне з одним, випробовуючи гнучкість і силу. Певна річ, Каа міг би роздушити сотню таких, як Мауглі, але він грався обережно, не пускаючи в хід і десятої частини своєї сили.
Відтоді, як хлопець підріс і достатньо зміцнів, щоб із ним можна було боротися, Каа навчив його цій грі, і вона краще за все загартовувала його тіло. Іноді Мауглі стояв, до самої шиї оповитий чіпкими кільцями Каа, і силкувався вивільнити одну руку, щоб ухопити його за горло. Тоді Каа вмить послабляв зашморг, а Мауглі своїми швидкими ногами вибивав опору з-під хвоста. Отак вони розгойдувалися сюди- туди, голова до голови, кожен вичікуючи слушного моменту, щоб напасти,— прекрасні, як мармурова скульптура.
І враз група розпадалася, все спліталося в клубок жовто-чорних кілець, ніг, рук, щоб знову встати і знову повалитися.
— Ну-ну-ну? — робив головою Каа блискавичні рухи.— Ану, ще! Ось же я торкнувся тебе, Маленький Брате! Ось тут і тут! Де ж твої руки?
Ця гра закінчувалася завжди однаково: прямим швидким ударом голови Каа збивав хлопця з ніг. Мауглі так і не навчився боронитися від цих його рухів, та й, на думку Каа, не варто навіть було даремно витрачати на це час.
— Вдалого полювання! — просичав нарешті Каа, і Мауглі відлетів кроків на десять убік.
Він підвівся, захекавшись і сміючись, набрав у жмені трави і пішов за Каа до їхнього улюбленого місця купання — глибокої, чорної, наче смола, затоки, оточеної скелями і запрудженої поваленими деревами.
Хлопчик нечутно поринув у воду і випірнув так само безшумно, ліг на спину, заклавши руки за голову, і, задивившись на повний місяць, став пальцями ніг розхлюпувати його відбиток у воді. Пласка голова Каа розітнула воду, мов бритва, прорізала затоку і лягла на плече Мауглі. Вони обоє насолоджувалися прохолодою.