— Як гарно! — сонно сказав Мауглі.— А в Людській Зграї, пам'ятаю, в цей час лягали на жорстке дерево в земляних загородах, старанно зачиняючись від свіжого повітря смердючими ганчірками, і висвистували носом нудні пісні. У Джунглях таки краще!
Швидка кобра прослизнула повз них, напилася, побажала добрих ловів і поповзла далі.
— Ош-ш-ш! — сказав Каа, наче згадуючи щось.— То, значить, Джунглі дають тобі все, що треба, Маленький Брате?
— Не все,— засміявся Мауглі,— а то б можна було щомісяця вбивати нового Шер-Хана. Тепер я міг би його вбити своїми власними руками, не звертаючись по допомогу до буйволів. А ще мені хочеться іноді, щоб сонечко сяяло, коли йде дощ, або навпаки — щоб у спеку хмарки закрили сонце. А коли я голодний, мені хочеться вполювати козу, а коли вполюю козу — шкодую, що вона не олень. Але ж так буває з усіма в Джунглях.
— І більше тобі нічого не хочеться? — спитав Каа.
— А чого ж мені ще хотіти? У мене є все — Джунглі і Милосердя Джунглів! Що є кращого на світі?
— Кобра казала...
— Хіба вона щось казала? Вона нічого не казала, поповзла собі та й годі.
— Не ця, інша.
— Яке тобі діло до Отруйного Племені? Я їх не чіпаю, хай собі повзуть своєю дорогою. Вони несуть смерть у передніх зубах, і це недобре. Але з якою це коброю ти розмовляв?
Каа повільно гойдався на воді, мов пароплав на хвилях.
— Три, а то й чотири місяці тому,— почав він,— я полював у Холодних Печерах,— ти ж іще не забув про них? Отож істота, за якою я гнався, з виском кинулася мимо водоймища до тієї загородки, в якій колись ти сидів і яку я проломив, рятуючи тебе, і втекла під землю.
— Але ж у Холодних Печерах ніхто не живе під землею.— Мауглі подумав, що Каа говорить про Мавп'яче Плем'я.
— Ця істота не жила там, а лише рятувалася,— відповів Каа.— Вона заповзла в дуже глибоку нору. Я подався за нею, наздогнав і убив її, тоді заснув. Прокинувся і знову поповз.
— Під землю?
— Так. І нарешті я дістався до Білої Кобри, яка говорила зі мною про незбагненні речі і показала чимало такого, чого я ніколи ще не бачив.
— Нову дичину? — швидко перевернувся набік Мауглі.
— Це була не дичина, я зламав би об неї всі зуби. Біла Кобра сказала, буцімто люди віддали б останній подих, аби тільки глянути на ці речі (він говорив так, ніби добре знав людей).
— То погляньмо! — загукав Мауглі.— Здається, я теж колись був Людиною!
— Тс-с! Стривай... Квапливість багатьом шкодила. Ми поговорили під землею, і я розповів про тебе. Біла Кобра сказала: «Давно В.ЗЇСЄ Я Н6 бачила Людини. Що ж, нехай приходить, подивиться. За найменшу з цих речей люди не пошкодували б життя».
— Значить, це нова дичина. Бач, Отруйне Плем'я ніколи не казало нам про це. Вони недобрі.
— Це не дичина. Це... це... я не можу тобі сказати, що воно таке.
— Ми підемо туди. Я ще ніколи не бачив Білої Кобри, та й на те все, про що ти розповідаєш, мені хочеться подивитися. Ходімо!
Мауглі підплив до берега, покачався в траві, щоб обсохнути, і вони подалися до Холодних Печер — зруйнованого і покинутого міста. Мауглі відтепер анітрохи не боявся мавп, зате вони тремтіли тільки від згадки про нього. Але нині Мавп'яче Плем'я бігало по Джунглях, і Холодні Печери стояли в місячному сяйві порожні й мовчазні.
Каа підповз до руїн князівської альтанки, перебрався через купу щебеню, ковзнув сходами до підземелля. Мауглі кинув Зміїний Клич: «Ми з вами — однієї крові, ви і я!» — і порачкував за ним. Довго вони повзли вузьким коридором і нарешті дісталися місця, де коріння гігантського дерева вивернуло в стіні великий камінь. Вони пролізли в пролом і опинилися в підземеллі. Крізь тріщини в склепінні пробивалося мерехтливе світло.
— Надійний сховок! — сказав Мауглі, підвівшись на повен зріст.— Та надто далеко сюди ходити щодня. Ну і що ж ми тут побачимо?
— Може, мене? — прошелестіло в кутку.
Перед Мауглі майнуло щось біле, і врешті він розгледів таку величезну кобру, яких досі ніде не зустрічав: майже вісім футів завдовжки, кольору старої слонової кістки, навіть очковий знак на її білому клобуку від постійної темряви став блідо-жовтий. А зіниці в кобри були червоні, мов рубіни, і взагалі вона мала дивовижний вигляд.
— Доброго полювання! — в Мауглі ввічливе слово, як і ніж, були завжди напоготові.
— Що новенького в місті? — кобра полишила без уваги привітання.— Що нового в великому місті — місті, де сто слонів, двадцять тисяч коней і величезна кількість отар, місті князя, що править двадцятьма князями? Я недочуваю, і давно вже не долинало до мене гуркоту.