— Не розумію,— відповів Мауглі.— Вони тверді й холодні і зовсім непридатні для їжі. Але оце,— він підняв анкас,— я хотів би забрати з собою. Ти кажеш, що все це твоє. Так подаруй мені оце, а я принесу тобі жабок на вечерю.
Біла Кобра аж затремтіла зловтішно:
— Звичайно, я подарую його тобі, але на той час, поки ти тут.
— Я хочу вже піти звідси. Тут темно й холодно. Проте я хочу забрати цю колючу річ у Джунглі.
— Поглянь собі під ноги! Що там лежить?
Мауглі підібрав щось біле і гладеньке.
Це людський череп,— сказав він.— А ось іще два.
Багато років тому ці люди прийшли, щоб забрати скарб. Я поговорила з ними в темряві, і вони заспокоїлися.
— Та навіщо мені цей скарб? Якщо ти дозволиш мені взяти анкас, я вважатиму своє полювання вдалим. Якщо ж ні — все одно це буде добре полювання. Я не ворогую з Отруйним Племенем, і, крім того, я знаю Заповітне Слово твого племені.
— Тут тільки одне Заповітне Слово — моє!
Каа кинувся вперед, зблиснувши очима.
— Хто просив мене привести сюди Людину?
— Я, звичайно,— прошелестіла стара кобра.— Я вже давно не бачила людей, а цей хлопчик ще й говорить по-нашому.
— Але про те, щоб убивати, не було й мови! Хіба я можу повернутися в Джунглі і розповісти всім, що сам повів його на смерть?
— Я не кажу про вбивство дочасно. А якщо тобі треба піти — он діра в стіні. А тепер помовч, жирний вбивцю мавгі! Варто мені торкнутися твоєї шиї — і Джунглі тебе більше не побачать! Ніколи ще Людина не виходила з печери живою! Я охорониця скарбів у князівському місті!
— Послухай, ти, дурний білий черв'як! Нема більше ні князя, ні міста! — вигукнув Каа.
— А скарб є! Та от що ми зробимо. Не йди, Каа, подивишся, як буде бігати хлоп'як. Тут можна влаштувати добрі лови. Ану ж бо побігай, хлопче, сюди-туди, порозважайся і покажи свою спритність.
Мауглі спокійно поклав руку на голову Каа.
— Ця біла тварюка досі мала справу тільки з людьми з Людської Зграї. Мене вона не знає! — прошепотів він.— Вона хоче порозважатися? Ну, то сама напросилась. Ану, хто кого?
Мауглі стояв, тримаючи анкас кінцем донизу. Враз він розмахнувся і кинув. Той пролетів навскіс і впав за білим клобуком змії, прип'явши її до підлоги. Мов блискавка, удав навалився всією своєю вагою на тіло кобри, що скажено звивалася. Червоні очі її горіли, а голова шалено борсалася в усі боки.
— Убий її! — сказав Каа, помітивши, що Мауглі взяв ніж.
— Ні, більше я не хочу вбивати, хіба що для їжі. Поглянь сюди, Каа!
Він ухопив кобру за шию, розтулив їй лезом пащеку і показав, що страшні отруйні зуби почорніли і викришилися. Біла Кобра пережила свою отруту, як це буває із зміями.
— Гнила колода! — сказав Мауглі, висмикнув анкас і звільнив кобру.— Князівському скарбові потрібен новий охоронець. А ти ще хотіла, щоб я показав тобі свою спритність!
— Мені соромно! Убий мене! — просичала кобра.
— Надто багато балачок про вбивство. Тепер ми підемо. Я візьму цю гостру штуку, Гнила Колодо, адже я бився і переміг тебе.
— Гляди, щоб вона не вбила тебе зрештою. Пам'ятай, це — смерть! Недовго ти втримаєш її, Людино з Джунглів, як і той, хто забере її в тебе. Заради неї будуть убивати, вбивати, вбивати! Сила моя висохла, зате колючка зробить своє. Це смерть!
Мауглі виповз крізь дірку в підземний коридор і, оглянувшись, побачив, як кобра люто гризе своїми неотруйними зубами ідолів, що лежали на підлозі, і сичить: «Це смерть! Це смерть!»
Мауглі і Каа були раді, що вибралися на світ Божий.
Щойно вони опинилися в рідних Джунглях і анкас у хлопчикових руках заяскрів під вранішнім сонцем, Мауглі відчув таку радість, ніби знайшов гроно чудових квітів, щоб увіткнути їх собі в волосся.
— Це яскравіше очей Багіри,— сказав він захоплено, роздивляючись зелені смарагди.— Я покажу їй цю штуку. Але що хотіла сказати ця гнила мотузка словами про смерть?
— Не знаю. Мене образило до самого кінчика хвоста те, що вона не скуштувала твого ножа. Завжди в Холодних Печерах чаїться якась небезпека — і на землі, і під землею... А зараз я хочу їсти. Ти підеш зі мною на лови?
— Ні, треба показати це Багірі. Доброго тобі полювання! — і Мауглі затанцював від радості, розмахуючи анкасом. Час від часу він спинявся, щоб помилуватися знахідкою. Багіру він побачив біля водопою, після полювання на велику здобич. Мауглі розповів про пригоди в Холодних Печерах, а Багіра слухала його й час від часу обнюхувала анкас. Коли ж він згадав останні слова кобри, Багіра схвально замуркотіла.