— Значить, змія казала правду? — жваво спитав Мауглі.
— Я народилася в князівському звіринці і, здається, знаю дещо про Людину. Багато хто з них убили б тричі за ніч, і все заради одного цього червоного каменя.
— Але від нього держак тільки важчий. Мій блискучий ніж набагато зручніший, і — слухай! — червоний камінь зовсім не їстівний. То ж для чого він? Навіщо вбивати?
— Мауглі, йди-но спати. Ти жив з-поміж людей...
— Я пам'ятаю. Люди вбивають не тому, що вони полюють, а так, задля втіхи. Прокинься ж, Багіро! Скажи, для чого може згодитися ця гостра штука?
Багіра напіврозплющила очі, і в них сяйнула лукавість.
— Її зробили люди для того, щоб вона впивалася в голови синам Хатхі. Я бачила такі на вулицях Удайпура. Ця річ скуштувала крові багатьох таких, як Хатхі.
— Але для чого анкасові впиватися в голови слонів?
— Для того, щоб навчити їх Законові Людини. У людей немає ні кігтів, ні зубів, отож вони й виготовляють отакі штуки, а то ще й страшніші.
— Коли б я знав про це, то не взяв би анкаса. Я не хочу його більше. Дивись!
Анкас полетів, зблискуючи, і зарився в землю в п'ятдесяти кроках від них поміж дерев.
— Отепер я очистив свої руки від смерті,— сказав Мауглі, витираючи долоні об свіжу росяну траву.
— Я піду спати, Маленький Брате. Я не можу полювати всю ніч і розбалакувати весь день, як дехто.
Багіра знала зручне лігво неподалік і подалася туди. Мауглі спритно заліз на дерево, зв'язав кілька ліан і через мить уже гойдався в гамаці високо над землею. Коли його розбудили лісові голоси, вже вечоріло. Він згадав про ті красиві камінці, що викинув.
— Хоч погляну на них ще раз,— спустився він по ліані на землю.
Але Багіра випередила його: вона обнюхувала землю в темряві.
— А де гостра штука?
— ЇЇ взяла Людина. Ось слід.
— Тепер ми побачимо, чи правду казала кобра. Якщо правду, то ця Людина помре. Ходімо по сліду.
— Спочатку пополюємо, бо на голодний шлунок ніяке діло не робиться.
— Побачимо, коли доженемо.
Мауглі з Багірою похапцем пополювали, проте минуло близько трьох годин, поки вони наїлися, напилися і вирушили в дорогу.
Багіра бігла риссю, нагнувши голову, за нею Мауглі.
Слід показує, що від важкої ноші п'ята вгрузла в землю,— сказала Багіра.
І вони помчали по сліду двох босих ніг, потрапляючи то в пітьму, то в смуги місячного сяйва.
— Тепер він біжить швидко, пальці розчепірені,— сказав Мауглі.— Вони бігли вологою низиною.— А чому він завернув убік?
— Стривай! — сказала Багіра і одним чудовим стрибком перемахнула через галявину — щоб не залишити на землі своїх слідів. Потім повернулася до Мауглі.
— А тут другий слід іде йому назустріч. Нога менша і пальці зігнуті.
Мауглі підбіг подивитися.
— Це слід мисливця з племені гондів,— сказав він.— Поглянь! Тут він тягнув свій лук по траві. Ось чому перший слід завернув убік. Велика Нога ховалася від Малої Ноги.
— Правильно,— кивнула Багіра.— А тепер візьмемо кожен по одному сліду. Я — Велику Ногу, а ти, Маленький Брате,— Малу.
Багіра стрибнула на перший слід.
— Ось,— уткнулася вона в землю,— я, Велика Нога, ховаюсь за скелю і стою тихо, не сміючи переступити з ноги на ногу. А що в тебе?
— Ось я, Маленька Нога, підходжу до скелі,— говорив Мауглі, йдучи по сліду.— От я сідаю під скелю, ставлю лук між пальцями ніг. Я жду довго — відбитки тут глибокі.
— Я — теж,— сказала Багіра, сховавшись за скелю.— Я жду, зіпершись гострою штукою об камінь. Ось подряпина. А що в тебе?
— Одна-дві гілки зламані тут,— сказав Мауглі пошепки.— А далі я, Маленька Нога, іду геть із шумом і тупотом, щоб Велика Нога почула мене.
Мауглі відійшов від скелі і, ховаючись між деревами, почав наближатися до невеликого водоспаду.
Пантера металася на всі боки, потім подала голос.
— Я, Велика Нога, повзу з-за скелі рачки і тягну за собою гостру штуку. Потім — біжу, біжу швидко! Слід чіткий!
Багіра помчала по чіткому сліду, а Мауглі — по сліду гонда. На якусь мить запала тиша.
— Де ти, Маленька Нога?
Голос Мауглі почувся в п'ятдесяти кроках праворуч. Вони бігли ще півмилі, нарешті хлопець гукнув:
— Вони зійшлися! Дивися! Тут, на скелі, стояла Маленька Нога, а там — Велика Нога.
Менше аніж за десять кроків на камінні лежало тіло селянина. Тонка оперена стріла мисливця-гонда пронизала йому наскрізь спину і груди.
— Виходить, що не така вже й дурна була стара кобра,— м'яко сказала Багіра.— Ось, принаймні, одна смерть.
— Ідемо далі. А де ж та червоноока колючка, що п'є слонову кров?
— Можливо, в Маленької Ноги.