Поодинокий слід легконогої людини привів їх до згаслого вогнища в вибалку.
— Поглянь! Знову! — Багіра спинилася, наче скам'яніла.
Тіло маленького зморщеного мисливця лежало п'ятами в попелі, і Багіра запитально подивилася на хлопця.
— Це від бамбукової палиці,— сказав той.— У мене теж була така, коли я пас буйволів. Мати Кобр знає людське поріддя, мені соромно, що я насміхався з неї.
— Справді, його вбили червоні й голубі камінці,— погодилася Багіра.— Не забувай, що я була в князівському звіринці в Удайпурі.
Один, два, три, чотири сліди взутих людей. Ну що зробив їм маленький лісовий чоловічок? Дивись, вони розмовляли всі п'ятеро коло вогнища, перш ніж убили його. Багіро, ходімо геть, у мене в шлунку важко, і він витанцьовує, як гніздо іволги на кінчику гілки.
— Останнє діло — випустити здобич. Ходімо за ними! — мовила пантера.— Ці восьмеро взутих ніг недалеко відійшли.
Вони бігли близько години широкою стежкою. Настав ясний спекотний день, і Багіра сказала:
— Я чую дим.
Люди завжди більше полюбляють їсти, аніж бігати,— відповів Мауглі, то зникаючи, то знову з'являючись поміж кущами, що ними поросли незнайомі Джунглі.
Багіра, що йшла трохи лівіше, раптом видала якийсь горловий звук.
— Оце так пообідав!
Під кущем лежала зім'ята купа пістрявого ганчір'я, а довкола була розсипана мука.
— Це також зроблено гострою бамбуковою палицею. Дивись! Вони відняли в нього здобич,— він ніс їхню їжу,— а його віддали на поталу яструбу Чілю.
— Це вже третій,— сказала Багіра.
— Я понесу Матері Кобр молодих великих жаб і нагодую її донесхочу,— сказав Мауглі.— Цей кровопивця — сама Смерть, і все-таки я нічого не розумію!
— Ходімо по сліду! — гукнула Багіра.
Вони не пройшли й півмилі, як почули каркання ворона Ко, що співав Пісню Смерті на верхівці тамариска, у тіні якого лежало троє. Напівзгасле багаття ще куріло, на чавунній сковорідці лежала почорніла обгоріла перепічка. Біля вогнища, сяючи на сонці веселкою, лежав прикрашений бірюзою та рубінами анкас.
— Ця штука моторно працює, все кінчається тут,— сказала Багіра.— Від чого вони померли, Мауглі? На жодному нема ні знаку, ні подряпини.
Мауглі понюхав дим, відламав шматок перепічки, вкусив і виплюнув. Жителі Джунглів знають про отруйні рослини не менше, аніж досвідчені лікарі.
— Яблуко Смерті,— закашлявся він.— Перший із них, мабуть, поклав його в їжу для тих, які вбили його, вбивши спочатку мисливця.
— Добряче полювання! Одна здобич за одною! — сплюнула Багіра.
«Яблуко Смерті» — так називають у Джунглях дурман, або датуру, найсильнішу отруту в Індії.
— Що ж буде далі? Невже й ми з тобою умертвимо одне одного через оцей червоноокий дрюк?
— Нам двом вона не зашкодить, ми не женемося за нею,— прошепотів Мауглі.— Хіба я недобре вчинив, коли викинув її? Якщо полишити її тут, вона вбиватиме людей з такою швидкістю, як падають горіхи від вітру. Я не хочу, щоб люди вмирали по шестеро за одну ніч.
— Ну то й що? Адже це лише люди. Вони самі повбивали одне одного — і були з того задоволені,— сказала Багіра.
— Це я винен,— сказав Мауглі.— Ніколи більше не принесу в Джунглі незнайомих речей, хоч які були б вони прекрасні! Це...— він швидким порухом ухопив анкас,— я однесу назад, до Матері Кобр. Тільки спочатку нам треба виспатись. Та, звісно, не поруч із трупами. Окрім того, нам треба зарити оцю гидоту, щоб вона не втекла і не вбила ще кількох.
— Але ж, Маленький Брате,— сказала Багіра, підходячи до дерева,— винен не кровопивця, а люди.
— Нехай і так, але все рівно вирий яму, та глибоченьку. Коли виспимося, я віднесу його туди, звідки взяв.
Минуло дві ночі. Біла Кобра сиділа в мороці під склепінням печери — зганьблена, пограбована і самотня. Аж раптом бірюзовий анкас влетів у пролом стіни і, дзенькнувши об золоті монети, впав на підлогу.
— Мати Кобр,— сказав Мауглі (із обережності він стояв по той бік стіни),— візьми собі когось молодшого й дужчого зі свого племені, і нехай він допомагає тобі стерегти князівські скарби, щоб жодна людина не вийшла звідси живою.
— Ах-ха! Значить, він повернувся! Я ж казала, що це смерть! — прошелестіла стара кобра.— Як же сталося, що ти ще живий? — сичала кобра, з любов'ю обвиваючись навколо держака.
— Присягаюсь буйволом, який викупив мене, я й сам не знаю! Ця гидь убила шістьох за ніч! Не випускай її більше!
РУДІ СОБАКИ
Після нашестя Джунглів на село Мауглі заспокоївся. Так заспокоюється людина, яка сплатила свій борг. Всі в Джунглях побоювалися його, але ставилися по-дружньому. Із того, що він бачив, чув і робив, мандруючи повсюди зі своїми чотирма супутниками, а чи без них, можна було б скласти не одну оповідку. Скажімо, про те, як він урятувався від скаженого слона із Мандли, що убив двадцять двох буйволів, які везли до державної скарбниці одинадцять возів срібла, а потім порозкидав у пилюці блискучі рупії. Або як Мауглі бився всю ніч із крокодилом Джакалою в болотах і зламав мисливський ніж об лускату спину тварини; як згодом знайшов собі новий ніж, іще довший за попередній, на шиї чоловіка, вбитого диким вепром; як він вистежив цього кабана і вбив його, у такий спосіб заплативши за ніж. А ще — як під час Великого Голоду він потрапив у потік оленів, і ті мало не затоптали його. Або як він урятував Мовчуна Хатхі, коли той мало не провалився в ловчу яму; як другого дня він сам потрапив у хитру пастку для леопардів і як Хатхі звільнив його, потрощивши товсті дерев'яні колоди; а ще як він доїв диких буйволиць на болоті і як...