Та хіба все перекажеш?
Батьки Вовки померли, і Мауглі, приваливши вхід до печери великим каменем, проспівав над ними Пісню Смерті. Балу зовсім постарів і ледве рухався, і навіть Багіра, незважаючи на її сталеві нерви і залізні м'язи, вже не так швидко, як раніше, полювала на здобич.
Акела так постарів, що з сивого зробився молочно-білий, схуд, аж ребра випиналися, і ходив як дерев'яний, отож для нього здобував їжу Мауглі. Зате молоді вовки із колишньої Сіонійської Зграї росли і міцніли. Коли їх зібралося десь так із сорок, молодих свавільних вовків-п'ятилітків, Акела порадив їм триматися купи, пильнувати Закон і коритися одному ватажкові, як і належить Вільному Народу.
У цім ділі Мауглі не хотів бути порадником — він уже набив собі оскому і вже, як він висловився, не хотів кислого плоду. Та коли Пхао, син Пхаони (його батьком був Сірий Слідопит), завоював місце ватажка Зграї, як того вимагає Закон, і знову під зорями стало чути старі пісні і старі погуки,— Мауглі почав ходити на Скелю Ради, як і раніше, і сідав поруч Акели. Коли хлопець говорив, Зграя вислуховувала його до кінця. То були дні вдалих ловів і міцного сну. Жоден чужак не посмів би завернути у володіння Народу Мауглі (так тепер називалася Зграя); молоді нагулювали силу, а вовчиці на кожні оглядини приводили купу нових дітлахів.
Мауглі завжди приходив на це дійство, бо пам'ятав ту ніч, коли його, голе смагляве хлоп'я, привели до Зграї. І від протяжного гуку: «Дивіться, дивіться, о Вовки!» — його серце тривожно калатало. Решту часу він проводив у Джунглях — вистежував, мацав, куштував і обнюхував усе нове.
Якось присмерком він ніс Акелі половину впольованого оленя, а четверо вовків трюхикали слідом і жартома кидалися одне на одного, втішаючись життям. І тут він зачув виття, яке з часів Шер-Хана більше не доводилося чути. Це виття в Джунглях називають пхіал — противне виття шакала, який полює обіч тигра, коли починаються великі лови. Уявіть собі дику суміш ненависті, торжества, страху, відчаю, пронизаних глумлінням,— і це буде отой пхіал, клич, що лунав над Вайнгангою; він то голоснішав, то дрижав і завмирав. Четвірка вовків наїжилася і загарчала, Мауглі ухопив ніж і закам'янів на місці.
— Жоден Смугастий не сміє полювати тут,— сказав він нарешті.
— Це не крик Провісника,— мовив Сірий Брат.— Це якесь велике полювання. Слухай!
Знову почулося завивання — не то ридання, не то сміх, наче то була людина: Мауглі кинувся до Скелі Ради, обігнавши прудких вовків.
Пхао і Акела вже лежали на скелі, а нижче, напруживши кожен м'яз, сиділа решта вовків. Матері з вовченятами подалися в печери: коли долинає пхіал, слабким тут не місце.
Спочатку нічого не можна було розібрати, окрім дзюркотіння Вайнганги в пітьмі і нічного вітру у верхів'ях. Аж тут за річкою провив вовк-чужак. Виття перейшло в протяжний відчайдушний гавкіт.
— Собаки! — сполошився Пхао.— Руді Собаки! Руді Собаки!
За якусь мить почулося втомлене хекання, і худорлявий вовк, увесь змилений, із закривавленими боками, тягнучи передню лапу, кинувся до ніг Мауглі.
— Доброго полювання! Ти звідки? — поважно спитав Пхао.
— Доброго полювання! Я Вантала,— почулася відповідь.
Це значило: вовк-одинак, який полює для себе, своєї подруги і вовченят, живучи десь у віддаленій печері. При кожному подиху тіло його здригалося.
— Хто йде? — спитав Пхао (про це завжди в Джунглях питають після пхіала).
— Руді Собаки із Декана — вбивці! Вони прийшли з півдня, кажуть, у Декані голод, і вони вбивають усіх на шляху. Коли зійшов місяць-молодик, у мене були моя подруга і троє вовченят. Мати вчила дітей заганяти оленя, як то робимо ми, вовки рівнини. Опівночі я ще чув гучні голоси моїх вовченят, вони йшли по сліду. Але на світанні я знайшов усіх чотирьох у траві, і вони вже задубіли. А ще недавно вони були живі, о Вільний Народе! Тоді я кинувся шукати вбивць і знайшов Рудих Собак.