— Скільки їх? — спитав Мауглі, і вся Зграя глухо загарчала.
— Не знаю. Троє з них уже нікому ніколи не зашкодять, а решта гнали і гнали мене, як оленя, і я біг на трьох ногах. Дивіться, о Вовки!
І він витяг уперед скалічену лапу, темну від засохлої крові. Бік у нього був жорстоко погризений, а горло розідране і пошматоване.
— Їж! — сказав Акела, відходячи від м'яса, що його приніс йому Мауглі.
Вовк жадібно накинувся на їжу.
Трохи вгамувавши голод, покалічений вовк сказав:
— Дайте мені оклигати, і нехай тоді вони начуваються! Спорожніло моє лігво, ще зовсім недавно таке затишне, а Кривавий Борг досі не сплачено.
Пхао схвально загарчав, почувши, як хрустять кістки оленя на зубах Вантали.
— Нам знадобляться ці щелепи,— зауважив він.— Із собаками були їхні щенята?
— Ні-ні, лише руді мисливці, тільки дорослі пси з їхньої зграї, великі й сильні.
Це значило, що Руді Собаки із Декана йдуть війною, а вовки знають дуже добре, що навіть тигр поступається цим собакам здобиччю. Вони мчать навпростець крізь Джунглі, і все, що трапляється їм на шляху, збивають з ніг і рвуть на шматки. Хоча Руді Собаки менші за вовків і не такі розумні, як вовки, проте вони дуже сильні і їх буває дуже багато. Коли їх набирається близько сотні, вони називають себе Зграєю, тоді як і сорок вовків — це вже справжня Зграя.
У своїх мандрах Мауглі побував у трав'янистих нагір'ях Декана і бачив, як ці люті пси спали, бавилися і чухалися посеред ям і чагарників, що слугували їм лігвами. Він зневажав і ненавидів Рудих Собак за те, що від них пахло не так, як від вовків, і за те, що в них між пальцями росте шерсть, тоді як у Мауглі і його друзів ноги гладенькі. Однак він знав — Хатхі розповів йому про це,— яка це страшна сила, зграя диких псів. Хатхі і сам поступається їм дорогою, бо поки всіх собак не переб'ють або дичини не стане мало, вони біжать уперед і вбивають усе живе на своєму шляху.
Акела теж знав дещо про цих диких псів. Він спокійно сказав Мауглі:
— Краще померти разом із Зграєю, аніж самому, без ватажка. Це буде добре полювання, і для мене — останнє. Але ти — Людина, і в тебе ще багато ночей і днів попереду, Маленький Брате. Іди на північ, сховайся там, і якщо хтось із вовків лишиться живий, він принесе тобі звістку про нашу бійку.
— Не знаю тільки,— сказав Мауглі без посмішки,— чи піти мені в болота і ловити там дрібну рибу і спати на дереві, чи прохати допомоги у мавп і гризти горіхи, поки Зграя битиметься внизу.
— Ця битва буде не на життя, а на смерть,— сказав Акела.— Ти ще не знаєш цих рудих убивць. Навіть Смугастий...
— Аува! Аува! — гукнув Мауглі ображено.— Одного смугастого злодія я вбив. А тепер послухай: жили-були Вовк і Вовчиця, мої батьки, а ще жив старий сірий Вовк (не надто мудрий, він нині побілів), котрий був для мене батьком-матір'ю. І тому,— він підвищив голос,— я кажу: коли собаки прийдуть, якщо тільки вони прийдуть,— Мауглі і Вільний Народ полюватимуть разом. І я присягаюся буйволом, що викупив мене, я кажу,— і нехай чують мої слова річка і дерева і запам'ятають їх, якщо я забуду,— ось цей мій ніж буде зубом Зграї. Здається, він іще не затупився. Це моє слово, і я його сказав!
— Ти не знаєш собак, Людино з вовчим язиком! — вигукнув Вантала.— Я лише хочу сплатити їм Кривавий Борг, перш ніж вони розірвуть мене на шматки. Вони посуваються повільно, нищачи все на своєму шляху. За два дні я наберуся сили і почну платити їм Кривавий Борг. А вам, Вільний Народе, раджу тікати на північ і жити надголодь, аж поки Руді Собаки не покинуть ваші місця.
— Ви тільки погляньте! — гукнув Мауглі знущально.— Ми, Вільний Народ, повинні тікати кудись, харчитися ящірками і щурами, щоб якось не здибатися з собаками. Вони полюватимуть на наших землях, а ми ховатимемося на півночі, аж поки їм не заманеться полишити нам наші ж володіння! Вони гидкі пси,— руді, жовтопузі, бездомні, у них шерсть росте між пальцями! І ми, Вільний Народ, мусимо тікати і канючити десь недоїдки, їсти падло! Думайте, вибирайте! Добрячі будуть лови! За Зграю, за вовчиць і вовченят у лігві і на волі, за подругу, що жене лань, ми приймемо бій!
Зграя відповіла хлопцеві коротким гучним гавканням, що пролунало серед ночі так, ніби з тріском впало дерево.
— Ми приймаємо бій! — кричали вовки.