— Місяць щойно зійшов,— позіхнув Мауглі.— Я нічого не розумію...
— Кш-шш! Я знову Каа. Я знаю, минуло небагато часу. Зараз ми спустимося до річки, і я покажу тобі, що треба робити з собаками.
Він кинувся у воду, швидкий, як стріла, і поплив до головного русла Вайнганги, трохи вище плеса, що біля Скелі Миру, а Мауглі пірнув слідом.
— Стривай, ти відстанеш, я пливу швидше! Лягай до мене на спину, Маленький Брате!
Лівою рукою Мауглі обійняв Каа за шию, праву щільно притиснув до тіла і випростав ноги. І Каа Поплив проти течії, як це умів робити лише він, і вода забурунилася довкола шиї Мауглі, а хлопця погойдувало на хвилях, що здіймалися від рухів сковзкого тіла удава. Трохи вище Скелі Миру Вайнганга звужується в тісній ущелині, з-поміж скель заввишки до ста футів, і вода скажено вирує серед безлічі великих і малих каменів. Мауглі не бентежило шумовиння води, бо не було такої води в світі, яка б його злякала. Він дивився на скелі і стривожено ворушив ніздрями: в повітрі пахло чимось солодкаво-кислим — так пахне мурашник у спекотний день.
Хлопець інстинктивно занурився в воду, висовуючи голову для того, щоб набрати повітря. Каа зачепився хвостом за підводну скелю і підтримував Мауглі, а вода шалено мчала повз них.
— Це Місце Смерті,— сказав хлопчик.— Навіщо ми тут?
— Вони сплять,— прошипів Каа.— Хатхі не зверне з дороги перед смугастим, але і той і той зверне з дороги, побачивши Рудих Собак. А руді Собаки, кажуть, ні перед ким не сходять з дороги. То скажи мені, Хазяїне Джунглів, хто в нас найголовніший?
— Вони,— прошепотів Мауглі.— Тут Місце Смерті. Ходімо звідси.
— Е ні, подивися гарненько, не бійся: вони сплять. Тут усе так само, як і тоді, коли я був не довший за твою руку.
Потріскані від часу і негоди бескиди в ущелині Вайнганги з давніх-давен були місцем, де жило Маленьке Плем'я Скель — копіткі, злі чорні дикі бджоли Індії. І Мауглі добре знав, що всі стежки обминають це місце. Протягом віків бджоли жили і роїлися тут, у розщелинах, плямуючи білий мармур старим медом і ліплячи свої чорні щільники все вище і все глибше в пітьмі печер. Ні Людина, ні звір, ні вода чи вогонь не могли їх там зачепити. З обох боків ущелина була ніби оповита мерехтливим чорним оксамитом. І Мауглі здригнувся, підвівши погляд,— над ним висіли гірлянди, міріади сплячих бджіл. А ще були брили та гірлянди і щось схоже на гнилі пні, приліплені до скель. Це були старезні щільники або нові, збудовані в затінку ущелини, де ніколи не буває вітру. Цілі гори гнилих замшілих залишків застрягли між дерев і ліан, що ними поросло бескиддя. Прислухавшись, Мауглі не раз вловлював шерех падіння переповнених медом щільників, які зривалися десь там, у темних лабіринтах, а потім — сердите гудіння і важке скрапування меду на віття.
На одному березі річки була маленька піщана мілина, а на ній — звалище сміття, котре накопичилося за сотні літ: мертві бджоли, трутні, старі щільники, крила метеликів та жуків, що колись крали мед. Усе це злежалося, і гострого запаху від цієї купи було досить, щоб відігнати будь-кого, хто не міг літати і добре знав, що таке Маленьке Плем'я.
Каа плив угору по річці, аж поки не дістався піщаного берега якраз біля входу в ущелину.
— Ось здобич цього року,— сказав він.— Поглянь!
На піску лежали кістяки двох молодих оленів і буйвола. Мауглі бачив, що ні вовк, ні шакал не чіпали кісток, які оголилися від часу.
— Вони перейшли межу, вони не знали,— прошепотів Мауглі,— і Маленьке Плем'я убило їх. Ходімо звідси, поки бджоли не прокинулися!
— Вони не прокинуться до світання,— сказав Каа.— Зараз я розповім одну історію. Багато-багато дощів тому загнаний олень забіг сюди з півдня, не знаючи Джунглів, а за ним по п'ятах гналася Зграя. Збожеволівши від страху, він стрибнув зі скелі. Оскаженіла Зграя подалася за ним. Сонце підбилося високо, а бджіл, сполошених і злющих, була хмара. Ті, що, женучись за оленем, стрибнули у Вайнгангу, померли, перш ніж дісталися води. А ті, що не стрибнули, теж згинули у розщелинах нагорі. Але олень лишився живий.
— Як це могло статися?
— Бо він стрибнув, перш ніж бджоли почули його, і був уже в воді, коли вони зібралися жалити його. А Зграю, котра гналася за ним, поспіль обліпили бджоли, яких потривожив тупіт оленя.
— Той олень лишився живий? — повільно спитав вражений Мауглі.
— Принаймні він не помер тоді, хоча його ніхто не ждав унизу, щоб підтримати на воді, як оце підтримує одного бешкетника старий товстий глухий жовтий удав. Так-так, навіть коли б за ним гналися собаки всього Декана! Що ти на це скажеш?