Голова Каа лежала на мокрому плечі хлопчика, і його язик дрижав коло вуха Мауглі. Запала довга мовчанка, нарешті Мауглі прошепотів:
— Це все одно, що смикати Смерть за вуса, проте... Каа, ти справді наймудріший у Джунглях.
— Так багато хто вважає. Дивись же, коли собаки поженуться за тобою...
— А вони, звичайно, поженуться! Хо-хо! Тут буде чому віткнутися їм у шкуру!
— Якщо собаки, осатанілі від люті, поженуться за тобою, то вони кинуться у воду тут або нижче, бо Маленьке Плем'я прокинеться і пожене їх. А Вайнганга — пожадлива ріка, і у них не буде Каа, щоб утримати їх на воді, отож іще живих їх понесе на мілину поблизу лігов Сіонійської Зграї. Отам вовки і схоплять їх за горлянку.
— О-о! Краще й бути не може, хіба що стануть на заваді невчасні дощі. Тепер лишається дрібничка: побігти і стрибнути. Я зроблю так, що пси мене помітять і кинуться слідом за мною.
— А ти вже обдивився скелі вгорі, з боку берега?
Ні, забув.
— Піди подивися. Земля там погана, вся в вибоїнах. Ступнеш абикуди — і все, кінець полюванню. Отже, я залишаю тебе тут. Тільки заради тебе передам звістку твоїй Зграї, щоб знали, де шукати собак. Мені твої вовки не рідня.
Коли Каа хтось не подобався, він міг виказати до того свою зверхність як ніхто в лісі, за винятком хіба що Багіри. Він поплив униз по течії і проти Скелі Ради побачив Пхао і Акелу — ті прислухалися до нічних звуків.
— Кшш, вовки! — весело гукнув він.— Руді Собаки попливуть униз по річці. Якщо не боїтеся, можете чатувати на них на мілині.
— Коли ж вони прийдуть? — спитав Пхао.
А де мій хлопчик? — спитав Акела.
— Прийдуть, коли їм заманеться,— сказав Каа.— Посидите, то й побачите. А твій хлопчик, від якого ти взяв Слово і тим прирік його на смерть, твій хлопчик зі мною, і якщо він іще живий, то це не твоя заслуга, сивий пес! Чигай на своїх ворогів тут і радій, що ми з хлоп'ям на твоєму боці!
Каа знову помчав стрілою по річці і пристав до виступу посеред ущелини, поглядаючи вгору на обриси скель. Невдовзі він помітив на тлі зоряного неба голову Мауглі; потім у повітрі щось промайнуло і з різким сплеском упало в воду. Мить — і Мауглі вже гойдався на хвилях.
— Хіба це стрибок — уночі? — презирливо скривився хлопець.— Я стрибав удвічі далі заради втіхи. Там, нагорі, невдале місце: низькі чагарі і розколини, та ще й заліплено все бджолами. Я нагромадив камінюччя по краях урвища. Я зіштовхну його вниз, щойно кинуся бігти, отоді Маленьке Плем'я розізлиться і хмарою посуне позаду мене.
— Це хитрощі Людини,— спокійно завважив Каа,— ти мудрий, але май на увазі — Маленьке Плем'я завжди люте.
— Та ні, в сутінках усе крилате, хоча й ненадовго, засинає. Я почну гру з собаками в сутінки, бо вдень вони краще бігають. А зараз вони женуться по кривавому сліду за Ванталою.
— Яструб Чіль не залишить дохлого буйвола, а Рудий Собака — кривавого сліду,— сказав Каа.
— Так я поведу їх новим слідом,— по їхній же крові, вони в мене наїдяться землі. А ти лишишся тут, Каа, поки я не повернуся із псами.
— А що, коли вони вб'ють тебе в Джунглях, або Маленьке Плем'я вб'є тебе, перш ніж ти стрибнеш у річку?
— Коли помру, тоді й будеш оплакувати,— незворушно відповів Мауглі.— Доброго полювання, Каа!
Він відпустив шию удава і поплив униз ущелиною, як колода в повінь, прямуючи до мілини і сміючися від задоволення. Найбільше в світі Мауглі любив «смикати Смерть за вуса», як казав він сам, аби Джунглі відчули, що він їх Повелитель. З допомогою Балу він частенько брав мед у бджолиних дуплах і добре знав, що бджоли не люблять запаху дикого часнику. Отож він нарвав пучок часнику і побіг по кривавому сліду Вантали, що тягся на південь. Вряди-годи він поглядав на дерева, прислухався і підсміювався.
«Я був Жабенятком Мауглі, потім назвав себе Вовченям, тепер я маю стати Мавпою Мауглі, а потім — Мауглі Оленем. А тоді, можливо, я стану Людиною Мауглі. Ха!» — і він провів пальцем по довгому лезу свого ножа.
Кривавий слід Вантали вів поміж густими товстими деревами, тоді вивів у перелісок. За дві милі від Бджолиних Скель ліс скінчився. Від останнього дерева до низьких чагарів Бджолиної Ущелини тяглося відкрите поле, де ніде було сховатися навіть вовку. Мауглі довго оглядав місцину. Потім повернувся до сліду Вантали, заліз на дерево, вмостився на довгій гілляці над стежкою, запхнув пучок часнику в розщелину і почав тихенько гострити ножа об босу підошву.
Невдовзі перед полуднем, коли сонце вже добряче припікало, Мауглі почув тупіт і запах собачої зграї, котра вперто і люто переслідувала Ванталу. Якщо дивитися згори, то Дикий Собака з Декана здається вдвічі меншим за вовка, та Мауглі знав, які сильні в нього лапи і щелепи. Роздивляючись гостру руду морду ватажка, що нюшив слід, він гукнув йому: