— Доброго полювання!
Ватажок підвів голову, і одразу всі Руді Собаки зупинилися. їх була ціла зграя: підібгані хвости, широкі груди, худі зади. Близько двохсот собак зібралося під деревом. Дикі пси завжди злі й непривітні навіть у своєму рідному Декані.
Мауглі бачив, як ватажок зграї жадібно обнюхує слід і рветься бігти вперед. «Так вони завидна дістануться до лігвища»,— подумав Мауглі і вирішив до присмерку затримати собак під деревом.
— З чийого дозволу ви тут? — спитав Мауглі.
— Всі Джунглі — наші,— почув він у відповідь, а той, хто це сказав, вишкірив білі зуби.
Мауглі посміхнувся і поворушив голою ногою над самісінькою головою ватажка. Цього було більше аніж досить — тупа лють охопила собак. Ватажок загарчав, підстрибнув, а Мауглі підібгав ногу і сказав уїдливо:
— Пес, рудий пес! Ану, забирайся геть до себе в Декан — жерти ящірок! Ти, рудий, шолудивий пес! У тебе шерсть між пальцями, ти, потвора! — і він знову поворушив ногою.
— Ану, стрибай униз, безволоса гола мавпа! — завила зграя.— Стрибай, а то ми заморимо тебе голодом!
Саме цього й треба було Мауглі. Він ліг, випроставшись уздовж гілляки, притулився щокою до кори і впродовж кількох хвилин шпетив собак, а тоді їхніх подруг і щенят. А в світі нема мови більш ущипливої й колючої, аніж та, що нею говорять мешканці Джунглів, коли хочуть когось образити і виказати презирство. Отак Мауглі поступово довів зграю до сказу. Спочатку вона гарчала, потім загавкала, тоді завила хрипко. А тим часом Мауглі тримав праву руку зігнутою в лікті, а ноги його міцно стискали гілку. Величезний рудий ватажок кілька разів підскакував у безсилій люті, але Мауглі боявся промахнутися. Нарешті лють додала псові сили. Він підскочив футів на сім-вісім від землі. Тоді рука Мауглі метнулася, як змія, вхопила рудого пса за загривок, і гілка зігнулася так, що Мауглі мало не впав на землю. Та хлопець не послабив мертвої хватки і витяг рудого, що повис, немов дохлий шакал, до себе на сук. Лівою рукою Мауглі дістав ніж, відрубав рудий кошлатий хвіст і жбурнув ватажка на землю.
Отепер собаки не побіжать по сліду, поки не впораються з Мауглі. Хлопець бачив, як вони всідалися, як тіла їхні здригалися від люті — вони жадали кривавої помсти.
Вдоволений Мауглі виліз на найвищу гілляку, зручно вмостився й заснув. Через три-чотири години він прокинувся і подивився вниз — усі собаки сиділи під деревом — мовчазні, люті, з безжалісними очима. Сонце вже сідало. За півгодини бджоли сховаються в свої закутки, а, як вам відомо, Руді Собаки непевно почуваються в сутінках.
— Мені не потрібні такі вірні охоронці,— сказав Мауглі,— але я цього не забуду. Ви справжні пси, та, на мій погляд, надто схожі один на одного. Саме тому я й не віддам вашому ящіроїдові його хвоста. Хіба ти не вдоволений, Куцохвостий?
— Я сам вирву з тебе тельбухи! — прохрипів ватажок, безсило гризучи коріння дерева.
— Поміркуй-но, Куцохвостий: тепер у тебе народиться багато рудих щенят із червоним обрубком замість хвоста. Іди додому, рудий, і кричи скрізь, що це зробив я. Не хочеш? Тоді ходімо зі мною — вставлю тобі клепку!
І він скакнув, як мавпеня, на сусіднє дерево, потім — далі, далі, а зграя подалася за ним, підвівши ощирені морди. Часом хлопець удавав, ніби падає, і пси давили одне одного, у безсилій надії схопити його. Дивне це було видиво — хлопець із ножем, що холодно зблискував у призахідних променях, а внизу — мовчазна люта руда зграя. На останньому дереві Мауглі добояче натерся часником і швиргонув собакам обрубок хвоста їхнього ватажка. Зграя на якусь мить відсахнулася від дерева.
— А тепер — гайда за мною, аж до самого вашого скону!
Мауглі стрибнув з дерева, і перш ніж собаки щось збагнули, мов вихор помчав до Бджолиних Скель.
Собаки глухо завили і кинулися незграбним підтюпцем за ним. Мауглі на це й розраховував, бо інакше він ніколи б не наважився перетнути дві милі відкритого поля. Завдання полягало в тому, щоб тримати зграю на певній відстані і не дати їй збочити. Хлопець біг спритно, рівно, пружно, а за ним, кроків за п'ять,— ватажок. Решта потяглася вервечкою, засліплена жадобою помсти.
Мауглі перевіряв відстань на слух, зберігаючи сили наостанок, щоб промчати по Бджолиній Скелі.
Бджоли поснули смерком, бо квіти вже позакривалися. Та тільки пролунали перші кроки Мауглі, як він почув такий шум, ніби під ним загула земля. Тоді він побіг так, як ніколи в житті не бігав, по дорозі звалив ногою одну, дві, три купки каміння в темні провалля, і до нього долинув гул, схожий на морський прибій під склепінням печери. Хлопець побачив течію Вайнганги далеко внизу і пласку трикутну голову в воді. З усіх сил відштовхнувшись, він стрибнув ногами вперед, а за ним рудий безхвостий ватажок, і перший упав у рятівну воду, задихаючись і торжествуючи. Жодного укусу не було на його тілі: часник на кілька секунд, поки він біг Скелею, відлякнув бджіл.