— Як приємно, — озвався нарешті сонним голосом Мауглі. — У цей час, пам'ятаю, в Людській Зграї лягають на жорсткі деревини в земляних пастках і старанно закриваються од свіжого повітря. Люди натягають товсту одежину на голову і починають гидко співати носами. А в Джунглях краще.
Із скелі квапливо сповзла кобра, напилася, просичала Каа й Мауглі: «Доброго полювання!» — і повернулася назад.
— Ссс-с! — промовив Каа так, ніби раптом щось пригадав. — Отже, Джунглі дають тобі все, що треба, Братику?
— Не все, — із сміхом відповів Мауглі, — а то можна було б щомісяця вбивати нового сильного Шер-Хана. Тепер я міг би убити його своїми власними руками і не просив би допомоги в буйволів. Іще хочеться мені, щоб сонце світило під час дощів і щоб літньої спеки дощі заступали сонце. Коли мені не щастило на полюванні, я хотів убити козу. А кожного разу, коли вбивав козу, шкодував, що вона не олень. Вбивав оленя — і мені хотілося на його місці побачити нільгаї. Але ж це відчувають усі мешканці Джунглів.
— Ти більше нічого не бажаєш? — спитав величезний пітон.
— А чого ж мені ще бажати? У мене є Джунглі, мене оточує Милість Джунглів! Що ж є кращого де-небудь інде між сходом і заходом?
— А кобра ж казала… — почав Каа.
— Яка кобра? Та, що приповзла сюди, нічого не казала.
Вона полювала.
— Ні, інша.
— Хіба ти маєш до діла з Отруйним Племенем? Я завжди обминаю їх, хай ідуть своєю дорогою. У передніх зубах вони несуть смерть, і це негарно — адже гадюки дуже малі. Але все-таки з якою коброю ти розмовляв?
Каа повільно обернувся у воді, наче пароплав у відкритому морі.
— Дві чи три ночі тому, — почав пітон, — я полював у Холодних Печерах. Ти, напевно, не забув цього місця! Істота, яку я підстерігав, з криком перебрела водоймище і побігла до будинку, що я проломив колись заради тебе. І там сховалася в землю.
— Але ж мешканці Холодних Печер не живуть у норах, — зауважив Мауглі, гадаючи, ще мова йде про Мавпяче Плем'я.
— Та істота не жила там, а лише хотіла врятуватись, — мовив Каа, і його язик затремтів. — Бона шмигнула в дуже глибоку нору. Я кинувся за нею, наздогнав і вбив. Потім заснув. Прокинувся і пішов далі.
— Під землею?
— Так. Невдовзі я дістався до Білого Клобука (білої кобри). Білий Клобук говорив про такі речі, в яких я нічогісінько не тямив. Нарешті він показав багато такого, чого я на своєму віку ні разу не бачив.
— Нову дичину? І ти добре пополював? — Мауглі хутко обернувся до пітона.
— Не дичина… На тій штуці я зламав би всі свої зуби.
Білий Клобук сказав мені, що Людина пожертвувала б життям, аби тільки подивитися на ці речі (він говорив так, ніби добре знав людей).
— Подивимося, — мовив Мауглі. — Пам'ятаю, я колись був Людиною.
— Тихіше, тихіше. Поспіх убив жовту змію, яка ковтала сонце. Ми розмовляли а Білим Клобуком під землею, і я розповів йому про тебе. Сказав, що ти Людина. І Білий Клобук, старий, наче Джунглі, відповів: «Я вже давно не бачив Людини. Хай він прийде і побачить усі ці речі, за найгіршу з яких умерло б чимало людей».
— Напевно, нова дичина. А Отруйне Плем'я ніколи не каже нам, коли і де вона буває. Це страшенно нелюб'язне плем'я.
— Ні, не дичина. Це, це… я не можу тобі сказати, що воно таке.
— Так ходімо туди. Я ніколи не бачив Білого Клобука, і хочеться подивитись на ті речі. Кобра їх убила?
— Так, усі вони мертві. Білий Клобук говорив, що він схороняє їх.
— Ага! Як вовк стереже м'ясо у своїм барлозі. Ходімо.
Мауглі поплив до берега. Щоб швидше обсушитися, хлопчик покачався по траві; потім обоє вони попростували до Холодних Печер, до безлюдного міста, про яке, напевне, ви чули. Тепер Мауглі нітрохи не боявся Мавпячого Племені, — зате мавпи аж жахалися при згадці про хлопчика. Як і завжди, їхні племена бігали в Джунглях, а Холодні Печери залишалися спустілими й мовчазними при світлі місяця. Каа минув руїни павільйону на терасі, зіслизнув купою грузу і шмигнув до напіврозвалених сходів, що зсередини павільйону вели під землю. Мауглі голосно промовив Владичне Слово Змій: «Ми однієї крові — ви і я», — і порачкував за пітоном. Довго вони повзли слизьким звивистим проходом. Нарешті досягли місця, де коріння якогось гігантського дерева (тридцяти футів заввишки над землею) вивернуло в стіні великий камінь. Каа й Мауглі переповзли цей камінь і опинились у просторому льосі з банеподібною продірявленою стелею. Сюди, в темряву, пробивалося кілька променів світла.