— Поки що я не говорю про вбивство. Ну, а відносно того, виберешся ти чи не виберешся звідси, так он там є дірка в стіні. Тихіше ти, гладкий убивця мавп! Досить мені торкнутися до твоєї шиї — і Джунглі ніколи не побачать тебе. Жодна Людина не виходила з печери живою. — Я охоронець скарбу в царському місті!
— А я кажу тобі, білий земляний черв'яку, що немає вже ні міста, ні царя. Над нами Джунглі! — закричав Каа.
— Скарби ще тут. Та ось що зробимо. Почекай трошки, Каа зі скель, і ти побачиш, як бігатиме хлопчик. Тут є де гратися. Життя прекрасне. Хлопчику, побігай трошки і покажи свою спритність!
Мауглі спокійно поклав руку на голову Каа.
— Досі біла тварюка мала справу з істотами з Людської Зграї. Стара кобра ще не знає мене, — прошепотів хлопчик. — Якщо їй самій забажалося пополювати, то що ж — можна!
Мауглі стояв, тримаючи анкас кінцем вниз. Раптом хлопчик розмахнувся і кинув. Анкас пролетів навкіс і впав прямо за клобуком величезної змії, прикувавши її до підлоги. Каа блискавично навалився всією своєю вагою на звисле тіло кобри, паралізував її з голови до хвоста. Червоні очі кобри запалали, а шість вільних дюймів голови шалено вихляли то праворуч, то ліворуч.
— Убий! — крикнув Каа, коли Мауглі схопився за ніж.
— Ні, — відповів хлопчик, виймаючи з піхов ножа, — я ніколи не вбиватиму, якщо це не для їжі. Але глянь, Каа!
Мауглі схопив змію позад клобука, розтулив їй рот лезом ножа і показав на страшні отруйливі ікла на верхній щелепі — чорні й розкришені. Як і всі змії, біла кобра пережила свою отруту.
— Тюю (трухлявий пеньок), — промовив хлопчик і відсторонив Каа; потім вийняв анкас і звільнив кобру.
— Царським скарбам потрібний новий сторож, — суворо сказав хлопчик. — Трухлявий пеньок… ти кепсько вчинив. Побігай, покажи свою спритність.
— Я зганьблена. Убий мене! — шипіла кобра.
— Тут і без цього занадто багато говорили про вбивство. Зараз ми підемо звідси. Я візьму гостру штуку, Тюю, бо я бився і переміг тебе.
— Гляди, щоб ця штука зрештою не вбила тебе. Це смерть. Пам'ятай. Це смерть. Цієї гострої штуки вистачить, щоб повбивати всіх мешканців мого міста. Не буде анкас у твоїх руках, Людино з Джунглів, не довго залишатиметься і в того, хто відніме його в тебе. Через нього вони вбиватимуть, вбиватимуть і вбиватимуть. Моя сила висохла, але анкас продовжить мою роботу. Це смерть! Це смерть! Це смерть!
Мауглі знову виповз крізь дірку в підземний коридор і, оглянувшись, побачив, як кобра осатаніло кусає своїми нешкідливими зубами золоті обличчя богів, що лежать долі, і шипить: «Це смерть!»
Мауглі й Каа дуже зраділи, побачивши денне світло. Як тільки вони опинились у своїх Джунглях і анкас у хлопчикових руках заблищав під вранішнім сонцем, Мауглі відчув себе таким задоволеним, ніби знайшов пучок нових квітів, щоб уплести в своє волосся.
— Ця річ блищить дужче, ніж очі Багіри, — мовив захоплено хлопчик, крутячи рубін. — Треба показати його пантері. Але що мав на увазі Тюю, коли говорив про смерть?
— Не знаю. Мене образило до самого кінчика хвоста, що кобра не скуштувала ножа. В Холодних Печерах завжди повно зла — і на землі, і під нею. Але я зголоднів. Пополюємо на світанні? — спитав Каа.
— Ні. Багіра повинна побачити цю палицю. Доброго полювання! — і Мауглі затанцював, розмахуючи анкасом. Хлопчик час від часу зупинявся, щоб помилуватися своєю здобиччю. Нарешті він досяг того місця в Джунглях, де дуже часто бувала Багіра. На пантеру Мауглі наткнувся саме тоді, коли вона пила воду після важкого полювання. Хлопчик розповів їй про всі свої пригоди; пантера обнюхала анкас. Коли Мауглі сказав про останнє слово білої кобри, Багіра схвально замуркотіла.
— Виходить, Білий Клобук сказав правду? — жваво запитав хлопчик.
— Я народилася в князівських клітках в Удейпурі і гадаю, що знаю дещо про Людину. Ради одного цього червоного каменя багато людей убивали б тричі на ніч.
— Але від цього каменя анкас лише важкий. Мій маленький блискучий ніж кращий. Та й, крім того, червоний камінь не можна їсти. То навіщо ж через нього вбивати?
— Хлопчику, піди і виспись. Ти жив серед людей і…
— Пригадую… Люди убивають не тому, що полюють, а просто так, задля втіхи. Прокинься, Багіро. Скажи, для чого потрібна ця гостра штука?
Багіра напіврозплющила сонні очі, і в них заграли бісики.
— Цю штуку зробили люди, щоб до крові колоти голови синів Хаті. Такі самісінькі мені доводилося бачити перед клітками на вулицях Удейпура. Своїм вістрям палиця скуштувала крові багатьох таких, як Хаті.
— Але для чого анкасові бити і шпигати голови слонів?