— Справді, славне полювання! Одна смерть за другою, — промовила Багіра.
«Яблуком Смерті» в Джунглях називають дурман, або датуру, одну з найнебезпечніших отрут в Індії.
— А що далі? — запитала пантера. — Невже й ми з тобою повбиваємо одне одного через цього червоноокого вбивцю?
— Може, анкас розмовляє? — прошепотів Мауглі. — Хіба я недобре зробив, викинувши його геть? З нами цього не станеться, Багіро, бо ми не бажаємо того, чого хочуть люди. Якщо ж анкас залишиться тут, то він, безсумнівно, вбиватиме людей так само швидко, як падають од вітру горіхи. Мені не подобаються люди, але я не хочу, щоб вони гинули по шестеро за одну ніч.
— То що ж? Адже це лише люди. Бони вбивають одне одного й дуже цим задоволені, — сказала пантера. — А перша невеличка лісова Людина пополювала славно…
— Люди все-таки щенята, а щеня ладне втопитися, аби вкусити місяць у воді. Це моя вина, — сказав Мауглі таким тоном, ніби вже все зрозумів. — Більше ніколи не приноситиму в Джунглі незнайомих речей, навіть таких гарних, як квіти. Це… — і хлопчик обережно взяв анкас, — повернеться назад, до Матері Кобр. Тільки спершу треба виспатися, але, звісно, не поряд з трупами. Анкас ми повинні закопати в землю, щоб він не втік і не убив ще шістьох. Вирий яму під цим деревом, Багіро.
— Але, Братику, — мовила Багіра, наближаючись до дерева, — винен не кровопивця, а самі люди.
— Байдуже, — сказав Мауглі. — Рий глибоку яму. Коли прокинемося, я заберу анкас і віднесу назад.
Минуло дві ночі. Засмучена біла кобра сиділа в темряві під склепінням печери — зганьблена, пограбована, самотня. Раптом бірюзовий анкас пролетів крізь дірку в стіні і, брязкнувши, впав на підлогу, встелену золотими монетами.
— Мати Кобр, — озвався Мауглі (із обережності хлопчик залишився по той бік стіни), — візьми кого-небудь молодшого й дужчого з твоїх родичів, І хай він допомагає тобі стерегти царський скарб, щоб жодна людина не вийшла звідси живою!
— Аг-га! Значить, анкас повернувся. Я ж казала, що це смерть. Але як же це ти залишився живий? — бурмотіла кобра, з любов'ю обвиваючись навколо держака анкаса.
— Присягаюсь биком, що викупив мене, я не знаю. Ця штука за одну ніч убила шістьох. Не випускай її більше.
ПІСНЯ МАЛЕНЬКОГО МИСЛИВЦЯ
РУДІ СОБАКИ
За ночі нестримного бігу —
За білі чудовії ночі!
За спритність і розум, за наші палаючі очі!
За пахощі Джунглів досвітніх,
омитих рясною росою!
За добру ловитву!
За радість весняних двобоїв!
За поклик, яким сповіщають вас друзі,
що олень вже сили втрачає!
За риск і за подвиг нічний!
За матку й щенят, які страху у Лігві не знають! —
Ми підем на смертний бій!
На бій! На бій!
Після нашестя Джунглів на село для Мауглі настало радісне життя. Він почував себе спокійно, як людина, що сплатила свої борги. Всі в Джунглях ставилися до нього по-дружньому, хоч трохи й побоювались його. Те, що Мауглі бачив, робив або чув, мандруючи від одного племені до іншого разом зі Своїми чотирма товаришами чи сам, могло б скласти багато-багато оповідань, таких же довгих, як і оце. Отже, вам не доведеться почути про те, як Мауглі врятувався від скаженого слона із Мандли, що убив двадцять два буйволи, які везли до державної скарбниці одинадцять возів карбованого срібла, а потім порозкидав у пилюці блискучі рупії; як у північних болотах хлопець цілу ніч бився з крокодилом (Джакалом) і зламав свій ніж об лускату спину тварини; як згодом він знайшов ще кращого і довшого ножа на шиї людини, розірваної диким кабаном, вистежив і вбив цього кабана, щоб належно заплатити за ніж; як під час Великого Голоду Мауглі потрапив у справжній потік оленів і осатанілі, прудкі стада ледве не затоптали його на смерть; як він урятував Хаті, Мовчальника, коли той мало не провалився у яму з палею; як другого дня сам Мауглі попав у хитро влаштовану пастку на леопарда і Хаті розтрощив важкі балки; як хлопець доїв диких буйволиць посеред драговини і як… Але зараз ми можемо розповісти лише про одне. Батько і Мати Вовки померли. Мауглі привалив великим каменем вхід у печеру і заспівав над померлими Пісню Смерті. Балу постарів і зробився незграбний. І навіть Багіра, незважаючи на її сталеві нерви і залізні м'язи, була вже не така спритна, як раніше. Акела так постарів, що сіра вовна на ньому зробилася біла. Ребра старого вовка аж стирчали, він ходив, мов дерев'яний, і Мауглі полював для нього.