— Моя здобич! — зморщивши ніздрі, пирхнув вовк. — Залиш мені.
— Невже твій шлунок ще пустий, Відступнику? — спитав Мауглі.
Страшенно пошматований Вонтола все-таки зібрався з силами і своїми зубами так скував дхоля, що той не міг повернутися, щоб схопити його.
— Присягаюсь биком, що викупив мене, — вигукнув Мауглі, — гірко посміхнувшись, — це Безхвостий! — І справді, то лежав великий бурий ватажок.
— Не велика мудрість убивати дитинчат і лагінь, — філософствував Мауглі, витираючи з обличчя кров, — коли ти ще не убив батька, і я гадаю, що цей батько уб'є тебе.
Один дхоль кинувся на допомогу своєму ватажкові. Та не встиг він доторкнутися зубами Вонтоли, як ніж Мауглі встромився в його шию. І Сірий Брат доконав рудого собаку.
— Так ми робимо в Джунглях, — промовив Мауглі.
Вонтола не сказав ні слова, тільки щелепи його стискалися все дужче й дужче в міру того, як життя залишало ватажка. Дхоль здригнувся, його голова повисла, і він завмер; Вонтола миттю навалився на його труп.
— Годі! Кривавий Борг сплачений, — сказав Мауглі. — Заводь пісню, Вонтоло.
— Він більше не полюватиме, — промовив Сірий Брат. — Та й Акела давно замовк.
— Ми розгризли кістку! — загримів Фао, син Фаони. — Вони втікають! Бийте, бийте рудих собак! О ловці Вільного Племені!
Один за одним тікали дхолі з темного, закривавленого піску в гущавину Джунглів проти води й за водою — руді собаки бігли в усі кінці, де тільки бачили вільну дорогу.
— Борг! Борг! — кричав Мауглі. — Відплатіть! Руді собаки вбили Самотнього Вовка. Не випускайте жодного дхоля!
З ножем у руках хлопець стрілою метнувся до ріки і ширяв кожного собаку, який наважувався наблизитися до води. Раптом з-під купи дев'яти трупів підвелася голова і передні лапи Акели. Мауглі став навколішки поруч з Самотнім Вовком.
— Я ж казав, що це буде моя остання битва, — прошепотів Акела. — Чудова була ловитва. А як ти, Братику?
— Я живий і убив багатьох.
— Гаразд… Я умираю і хотів… хотів би вмерти біля тебе, Братику.
Мауглі поклав страшенно поранену голову Самотнього Вовка собі на коліна і обняв руками його пошматовану шию.
— Давно минули старі дні Шер-Хана і маленького голого Людського дитинчати, яке валялося в пилюці, — закашлявся Акела.
— Ні, ні! Я вовк. Я однієї крові з Вільним Племенем, — закричав Мауглі. — Не від мене залежить те, що я Людина.
— Ти Людина, Братику, вовченятко моє. Ти справжнісінька Людина, а то Зграя втікала б од рудих собак. Я зобов'язаний тобі життям. А сьогодні ти врятував Зграю, так само як колись я врятував тебе. Не забув? Ми розквиталися. Іди до свого племені. Я знов кажу, зінице очей моїх: полювання закінчено, іди до свого племені.
— Ніколи не піду. Я сам полюватиму в Джунглях. Я ж сказав тобі.
— Мине літо, настануть дощі, а після дощів — весна. Іди, поки тебе не вигнали.
— Хто мене вижене?
— Мауглі вижене Мауглі. Іди до свого племені, до людей.
— Коли Мауглі вижене Мауглі, тоді я піду, — відповідав хлопець.
— Тобі тут нічого робити, — промовив Акела. — Зараз я поговорю з своїм племенем. Ти зможеш звести мене на ноги, Братику? Я теж Ватажок Вільного Племені.
Обережно підвів Мауглі Самотнього Вовка на ноги, обнявши його обома руками. Акела глибоко зітхнув і завів Пісню Смерті, яку, вмираючи, співає кожен Вожак Зграї. Пісня звучала голосніше й голосніше, линула далеко за річку, поки, нарешті, пролунали її останні слова: «Доброго полювання!» Акела на мить звільнився з обіймів хлопця, підплигнув у повітря і мертвий упав горілиць на свою останню і найжахливішу здобич.
Мауглі сидів, опустивши голову на коліна, і нічого не помічав довкола. А нещадні вовчиці добивали останніх рудих собак. Поволі гамір ущух, і закривавлені вовки зібралися порахувати загиблих. П'ятнадцять вовків і шість вовчиць полягли біля річки, а серед тих, що лишилися живі, не було жодного не пораненого. До самого холодного світання сидів Мауглі мовчки. Коли ж Фао тицьнув його своєю закривавленою мордою, хлопець відсунувся, щоб показати задубіле тіло Акели.
— Доброго полювання! — промовив Фао так, ніби Самотній Вовк був ще живий, і, обернувшись через своє закривавлене плече, крикнув:
— Вийте, собаки! Цієї ночі помер Вовк!
Але з усієї зграї, з двохсот бійців-дхолей, рудих собак Декана, які пишалися тим, що ніхто в Джунглях не може їх спинити, жоден не повернувся в Декан, щоб розповісти про свою жахливу поразку.