— Швидше, Багіро, швидше! Може, ми ще доженемо їх, — кричав, ледь переводячи подих і відсапуючись, важкий Балу.
— Хіба це можливо з твоєю швидкістю! З тобою не доженеш і безногу корову, — уїдливо відповідала Багіра. — Ех ти, Учителю, який тільки й уміє, що давати ляпаси своїм учням! Де тобі наздоганяти! Адже ти й милі не пробіжиш своєю риссю, як луснеш. Заспокойся краще та поміркуй, як нам вчинити. Треба добре все зважити. Тепер марно їх переслідувати. Вони, може, ще й кинуть його, коли ми почнемо наздоганяти їх.
— От лихо! Та вони, може, вже випустили його зі своїх лап і кинули, якщо їм набридло гратися. Від Бандар-Лога можна чекати будь-чого. Хай упадуть на мою голову кажани! Нехай наповнять мій живіт почорнілими кістками! Хай посадять мене у вулик диких бджіл, щоб вони закусали мене до смерті! Хай зариють мене в землю разом із гієною, якщо я не найостанніший з усіх ведмедів. Ой лихо, лихо! О Мауглі, Мауглі! Чому я не застеріг тебе проти Мавпячого Племені, замість того щоб давати тобі стусанів! Здається, сьогодні я вибив із нього своїми потиличниками все те, що трималося в його голові, і він тепер буде в Джунглях абсолютно безпорадним, забувши всі Чарівні Слова! — І Балу у відчаї рвав на собі жмутами шерсть, бив себе по вухах, вив та качався по землі.
— Заспокойся! — роздратовано зупинила Багіра його безкінечні голосіння. — Адже нещодавно він прекрасно повторив мені всі свої Чарівні Слова. Годі, Балу! Справді, ти втрачаєш здоровий глузд і самоповагу. Подумай, що сказали б у Джунглях, якби я, чорна пантера, почала корчитися й вити, наче якийсь дикобраз Іккі?
— Яке мені діло до того, що подумають про мене Джунглі, якщо мій Мауглі, можливо, вже мертвий!
— А я не боюся за наше людське дитинча, якщо тільки мавпи не випустять його під час своєї гонитви або не уб’ють, коли їм набридне з ним гратися. Він досить хитрий і добре навчений, до того ж його погляду бояться всі у Джунглях. Але найгірше те, що він потрапив до цього Мавпячого Племені, яке, живучи на деревах, не боїться жодного мешканця Джунглів. — І Багіра почала стурбовано облизувати свої передні лапи.
— Як я забув! — ляпнув себе лапою по лобі Балу, підстрибнувши на місці, й раптом загарчав. — От я старий дурень! Жирний бурий дурень! Як я забув! Адже Гаті, дикий слон, казав мені: кожен когось боїться. І ці розбійники Бандар-Логи мають свій страх — Каа, величезний пітон, перед яким вони всі відчувають жах. Він уміє видиратися на дерева не гірше за мавп, а вночі краде їхніх дітей. Навіть від його імені, вимовленого пошепки, холоне кров у їхніх хвостах. Ходімо швидше до Каа.
— Ти думаєш, Балу, що він погодиться допомогти нам? Адже ця безнога істота не нашого роду; та й очі його мені не подобаються, в них завжди сяє щось недобре.
— Йому дуже, дуже багато років, і він такий хитрий. Але Каа завжди голодний, і це дає нам надію: обіцяй йому дістати кілька жирних кіз, Багіро!
— Але ж ти знаєш, що, поївши, він засинає на цілий місяць. І тепер ми, можливо, знайдемо його сонного. Та навіть коли він не спить, яке йому діло до нас, якщо він сам прекрасно може знайти собі козу?
Багіра, яка нічого не знала про те, як живе Каа, недовірливо поставилася до пропозиції Балу звернутися до пітона по допомогу.
— Ну, принаймні спробуємо. Ми, старі, шановані мисливці, зможемо, думаю, разом умовити його допомогти нам, — Балу потерся своїм вилинялим плечем об пантеру, і вони удвох рушили туди, де жив Каа, гірський пітон.
IV
Каа лежав на гарячій скелі, нагрітій промінням сонця, та милувався своїм новим убранням. Днів із десять до того він, сховавшись від усіх, пролежав зовсім самотній, доки змінювалася його шкіра. Тепер Каа був просто приголомшливий — він сяяв великою тупоносою головою, скручував тридцятифутовий тулуб у фантастичні візерунки й облизувався, мабуть, у роздумах, де б уполювати собі обід.
— Він ще не снідав, — сказав Балу з полегшенням, поглянувши здалеку на зміїну голову, яка виблискувала жовтими й коричневими плямами. — Будь обережна, Багіро! Пітон завжди погано бачить після того, як поміняє свою шкіру, і часто нападає, не розібравши, хто перед ним.
Каа не мав нічого спільного з отруйними зміями. Він навіть зневажав це плем’я за його полохливість. Уся сила пітона була в його могутніх кільцях, якими він обвиває свою жертву і вирятуватися з яких немає надії.
— Вдалого полювання! — закричав з чималої відстані Балу і присів на задні лапи.