«На чиєму боці?» запитав я, і одразу ж збентежився. «Пробачте, це я жартома».
«Ні, не жартома. Звичайно, сьогодні я це знаю, але знаю я це сьогодні. Чи знав я тоді? Ви знаєте, що все життя можна відчувати докори сумління, — не через хибний вибір, про який можна принаймні пошкодувати, а через те, що ви не мали змоги довести собі самому, що ви б не обрали хибного шляху… Я був потенційним зрадником. Яке ж право мав я розводитися про якусь правду і навчати її інших?» «Даруйте мені», сказав я, «потенційно ви могли бути навіть убивцею з вулиці Салярія, але ним не стали. Це невроз. Чи, може, ваші докори сумління спираються на якісь конкретні факти?» «Що таке конкретний факт у таких справах? А з приводу неврозу, цього вечора відбудеться вечеря на честь доктора Ваґнера. Піду на П’яцца-делла-Скала й візьму таксі. Ходімо, Сандро?»
«З доктором Ваґнером?» запитав я, прощаючись. «Він тут?»
«Авжеж, він на кілька днів приїхав до Мілану і, може, я переконаю його дати нам кілька своїх неопублікованих праць, щоб ми видали з них томик. Це зробило б фурор».
Значить, уже тоді Бельбо був у контакті з доктором Ваґнером. Я запитую себе, чи це саме того вечора Ваґнер (вимовляти належало б Ваньєр) провів з Бельбо безплатний сеанс психоаналізу, причому жоден з них не здогадувався про це. А може, це відбулося згодом.
У всякому разі, того дня Бельбо вперше згадав своє дитинство в ***. Цікаво, що це була оповідь про втечу — майже героїчну, адже такою вона залишилася у спогадах, але водночас ця історія стала відомою для загалу після того, як разом зі мною і на моїх очах він безславно, хоч, може, й мудро, знову тікав.
16
Після чого брат Етьєн де Провен, приведений перед вищезгаданих комісарів, на їх запитання, чи хоче він висловитися на захист ордену, сказав, що не хоче, а якщо магістри й хочуть його захищати, то нехай це роблять, він же до арешту перебував в ордені лише впродовж дев’яти місяців.
В Абулафії я знайшов ще кілька розповідей про втечі. І я розмірковував над ними того вечора у перископі, відчуваючи у темряві шелестіння, потріскування, скрип, — і заспокоюючи себе, що саме так нічною порою розмовляють самі з собою музеї, бібліотеки, старовинні палаци, — це лише осідають старі шафи, реагують на вечірню вологу рами вікон, скупо, по міліметрові за століття, обсипається тиньк, позіхають стіни. Тобі не можна тікати, казав я собі, адже ти тут саме для того, щоб дізнатися, що трапилося з людиною, яка відважним і божевільним (або ж відчайдушним) учинком намагалася покласти край низці втеч, може, для того, щоб пришвидшити свою стільки разів відкладену зустріч з істиною.
FILENAME: Струмок
Я тікав від пострілів поліції чи знову від історії? Яке це має значення? Я пішов на похід з морального вибору чи щоб іще раз випробувати себе перед Нагодою? Гаразд, я прогавив чимало великих нагод, тому що приходив занадто рано або занадто пізно, але винна в цьому була метрикальна книга. Мені б хотілося бути на тому лузі й стріляти, навіть ризикуючи підстрелити свою бабусю. Мене там не було не через полохливість, а через вік. Згоден. А на поході? Я знову втік з причини свого віку, адже до мого покоління ця сутичка не мала жодного стосунку. Але я міг би ризикнути, нехай навіть без переконання, щоб довести, що тоді, на лузі, я знав би, на чий бік стати. Хіба розумно хапатися за несправжню нагоду, щоб переконатися, що тоді ти обрав би справжню? Хтозпа скільки тих, хто сьогодні вступив у сутичку, зробили це саме з цієї причини. Але несправжня нагода не є Нагодою доброю.
Чи можна бути боягузом через те, що відвага інших здається тобі непропорційною до марноти обставин? Це значить, що причиною боягузтва є мудрість. А отже, якщо проживаєш життя, підглядаючи за Нагодою і розмірковуючи над нею, прогавлюєш свою добру Нагоду. Її обирають інстинктивно, і в той момент ти не знаєш, що це — Нагода. А може, одного разу я й торкнувся її, не знаючи про це? Як можна мати нечисте сумління і ночувати себе боягузом лише тому, що ти народився не в те десятиліття? Відповідь: ти почуваєш себе боягузом тому, що одного разу ти був ним. А що, як цього разу ти теж уникнув Нагоди, бо відчув, що вона неадекватна?
Описати будинок в ***, що самотньо стояв на пагорбі посеред виноградників, — як у нас кажуть, «пагорб у формі жіночої груді», — а тоді й вулицю, що вела на край села, до початку останнього заселеного провулку — чи першого (звісно, ніколи не знатимеш якого, поки не вибереш точку відліку). Маленький біженець, який покидає сімейний затишок і проникає у мацаки села, обходячи провулком і шалено боячися Стежини.
Стежина була місцем зібрання банди зі Стежини. Сільські хлопчиська, брудні, галасливі. Мені, міщухові, було краще уникати їх. Але щоб дійти до майдану, до крамниці з канцелярськими товарами, не пускаючись ганебно в кругосвітню подорож мало не екватором, не залишалося нічого іншого, як іти Струмком. Хлопчиська зі Стежини були малими джентльменами порівняно з бандою Струмка, за назвою колишнього потоку, який став стічним риштаком, що все ще протікав через найубогіший куток села. Хлопчиська зі Струмка були справді мерзенні і непогамовні люмпен-пролетарі.
Хлопці зі Стежини не могли проходити через зону Струмка, щоб на них не напали і не надавали штурханів. Спершу я не знав, що я зі Стежини, адже я тільки-ио приїхав, але розбишаки зі Струмка вже визначили мене як свого ворога. Я простував їхніми краями, тримаючи розгорнену дитячу газетку перед очима, ішов, читаючи, й вони мене побачили. Я пустився бігти, а вони кинулися за мною, кидаючи каміння, один камінь розірвав мою газету, яку я, біжучи, продовжував тримати розгорненою перед собою, аби зберегти гідну поставу. Я врятував своє життя, але втратив газету. Наступного дня я вирішив вступити до зграї зі Стежини.
Коли я постав перед їхнім синедріоном, мене зустрів глузливий регіт. У ті часи у мене була кучма волосся, яке мало схильність стирчати на маківці, наче на рекламі олівців «Пресбітеро». Зразки, які мені давало кіно, реклама, недільні прогулянки після меси, показували юнаків у двобортних піджаках із широкими плечима, з вусиками і напомадженим, блискучим волоссям, що прилягало до черепа. У ті часи зачесане назад волосся в народі називалося «масканья». Я хотів мати саме таку зачіску. По понеділках на базарній площі, за суму, смішну, якщо згадати ситуацію на біржі цінних паперів, але величезну для мене, я купував коробочки густого, наче мед зі стільників, брильянтину, і проводив години, намащуючи ним волосся, аж поки воно не починало скидатися на свинцеву баню чи папську скуфію. Відтак я одягав на голову сіточку, щоб тримати його притиснутим до голови. Хлопчаки зі Стежини вже бачили, як я красувався в сіточці, і кинули мені кілька ущипливих слів своїм шорстким діалектом, який я розумів, але яким не розмовляв. Того дня, побувши вдома впродовж двох годин із сіточкою на голові, я зняв її, перевірив у люстрі її чудовий ефект і подався шукати тих, кому вирішив дати клятву вірности. Коли я підійшов до них, брильянтин з базару вже втратив свій клеївний ефект, і волосся поступово починало повертатися до свого сторчового стану. Це викликало ентузіазм хлопчаків зі Стежини, які обступили мене колом, штурхаючи один одного ліктями. Я попросив, щоб вони прийняли мене до своєї зграї.
На жаль, я говорив літературною італійською: я був іншим. Наперед вийшов ватажок, Мартінетті, який здався мені тоді велетнем, що виступав у всьому своєму босоногому блискові. Він вирішив, що я маю витримати сто копняків у зад. Може, вони хотіли розбудити в мені змія Купдаліні. Я погодився. Я оперся об мур і переніс сто ударів босою ногою, тим часом як двоє ад’ютантів тримали мене за руки. Мартінетті викопував своє завдання з силою, з ентузіазмом, методично, завдаючи ударів всією підошвою, а не носком, щоб не забити собі великого пальця. Хор бандитів задавав ритуалові ритму. Рахували діалектом. Відтак вони зачинили мене на півгодини у крілятпику, а самі вели розмову своєю горловою говіркою. Мене випустили, коли я почав скаржитися на те, що в мене затерпли ноги. Я пишався собою, адже зміг достойно відбути варварський ритуал зграї дикунів. І так я став одним із них, званий конем.