Вежа рухалася на колесах, її основа була квадратна, вона мала вікна, двері, з правого боку підйомний міст, тоді щось на кшталт галереї з чотирма спостережними баштами, на кожній з яких був озброєний воїн зі щитом (прикрашеним гебрейськими літерами), який махав пальмовою гілкою. Але було видно лише трьох воїнів, про четвертого можна було здогадатися — він був схований за масою восьмикутного купола, над яким височіла баня, теж восьмикутна, і з неї стирчала пара великих крил. Вище була ще одна баня, менша, з чотирикутною баштою, з відкритими арками, опертими на тонкі колони; всередині було видно дзвін. І нарешті, остання невелика чотирисклепінчаста баня, до якої була прикріплена мотузка, підтримувана Божою рукою. По боках бані — слово «Fa/ma», над банею — картуш «Collegium Fraternitatis».
Чудернацтва на цьому не закінчувалися, тому що з інших двох круглих вікон вежі виглядали: ліворуч — величезна, непропорційна щодо інших постатей рука, що тримала меч, здавалося, що вона належала якійсь крилатій істоті, замкненій у вежі, а праворуч — велика сурма. І знову сурма…
Мене зацікавила кількість отворів вежі: надто вже правильно розміщені на банях, по боках основи вони були розміщені абияк. Вежу було видно лише на дві чверті, у прямокутній перспективі, й можна було собі уявити, що задля симетрії двері, вікна та бійниці, що видніли з одного боку, були відтворені у тому ж порядку також із протилежного боку. Отже, чотири арки бані з дзвоном, вісім вікон у нижній бані, чотири башти, шість отворів між східним і західним фасадами, чотирнадцять між північним та південним фасадами. Я додав: тридцять шість отворів.
Тридцять шість. Це число переслідувало мене вже понад десять років. Як і сто двадцять. Розенкройцери. Сто двадцять поділити на тридцять шість буде — до шостого знаку — 3,333333. Занадто досконало, але, може, варто спробувати. Я спробував. Жодного результату.
Мені спало на думку, що, помноживши це число на два, можна приблизно отримати число Звіра — 666. Але й це припущення виявилося занадто фантастичним.
Раптом мене вразила центральна хмара, Божий престол. Гебрейські літери було добре видно навіть з мого крісла. Але Бельбо не міг писати на Абулафії гебрейськими літерами. Я приглянувся краще: звичайно, я їх знав, справа наліво, йод, ге, вав, ге. Ягве, ім’я Бога.
5
І починай комбінувати цим ім’ям, тобто YHWH, спершу ним самим, і досліджувати всі його комбінації, і викручувати й крутити ним, наче колесом…
Ім’я Бога… Але ж так. Я пригадав першу розмову між Бельбо та Діоталлеві того дня, коли Абулафію встановили в офісі.
Діоталлеві, підкреслено поблажливий, стояв у дверях своєї кімнати. Поблажливість Діоталлеві була завжди образливою, але Бельбо, як здавалося, сприймав її саме поблажливо.
«Воно тобі зовсім ні до чого. Ти ж не захочеш переписувати на ньому рукописи, яких не читаєш?»
«Воно потрібне, щоб класифікувати, впорядковувати списки, оновлювати каталоги. І я б міг написати щось своє, а не чуже».
«Але ж ти присягався, що нічого свого не напишеш».
«Я присягався, що не засмучу світ ще одним рукописом. Я сказав, що оскільки мені стало зрозуміло, що в мені нема задатків для головного героя…»
«…ти будеш проникливим глядачем. Це я знаю. І що?»
«А те, що навіть проникливий глядач, повертаючись із концерту, може мугикати собі пасаж із другої частини. Це ж не означає, що він хоче диригувати у Карнеґі-Холі…»
«Значить, ти пробуєш мугикати літературу, щоб переконатися, що не маєш писати».
«Це було б чесно».
«Ви так вважаєте?»
Діоталлеві та Бельбо обидва були вихідцями з П’ємонту і часто розважали на тему тої властивої добрим п’ємонтійцям здатности, яка дозволяла їм чемно вислухати тебе, дивлячись тобі у вічі, і сказати «Ви так вважаєте?» тоном, що мав би виражати ввічливий інтерес, але насправді дає тобі відчути, що ти є об’єктом глибокого несхвалення. На їхню думку, я був варваром і ці тонкощі були мені недоступні.
«Варвар?» заперечував я, «я народився у Мілані, але моя родина походить з Валь-д’Аоста…»
«Дурниці,» казали вони, «п’ємонтійця одразу пізнати з його скептицизму».
«Я скептик».
«Ні. Ви лише недовірок, а це зовсім інше».
Я знав, чому Діоталлеві не довіряв Абулафії. Він чув, що можна змінити порядок літер, так що текст може породити свою протилежність, погрожуючи неясними пророкуваннями. Бельбо намагався пояснити йому. «Це гра у перестанови,» твердив він, «хіба не це зветься Темурою? Хіба не так робить побожний рабин, щоб піднятися до Дверей Сяйва?»
«Любий друже,» казав йому Діоталлеві, «тобі ніколи нічого не збагнути. Це правда, що Тора — я маю на увазі видиму Тору — це лише одна з можливих перестанов літер вічної Тори, яку Бог створив і передав Адамові. І переставляючи впродовж століть літери цієї книги, можна нарешті віднайти оригінальну Тору. Але тут важливий не результат. Важливий процес, вірність, із якою ти до безмежжя крутиш молитовний і літературний млин, поступово відкриваючи істину. Якби ця машина відразу показала тобі істину, ти б її не впізнав, адже твоє серце не було б очищене тривалим запитуванням. І крім того, хіба це можливо тут, в офісі? Книгу слід шепотіти у крихітній халупі в ґетто, де день за днем ти вчишся схилятися над нею і притискати руки до стегон так, щоб між рукою, яка тримає Книгу, і рукою, яка її гортає, майже не було вільного простору, а якщо ти слиниш палець, ти повинен підносити його до губ вертикально, наче кришачи прісний хліб, обережно, щоб не загубити й крихти. Слово треба споживати надзвичайно повільно, ти можеш розчинити і перекомбінувати його лише тоді, якщо воно тане у тебе на язиці, й треба слідкувати, щоб воно не бризнуло зі слиною тобі на каптан, адже якщо випарується одна літера, розривається нитка, яка повинна з’єднати тебе з вищими сфірот. Саме цьому присвятив життя Аврагам Абулафія, тим часом як ваш святий Тома щосили намагався знайти Бога, йдучи своїми п’ятьма стежками. Хохмат га-Церуф було водночас наукою комбінування літер і наукою очищення сердець. Містична логіка, світ літер і вир їх нескінченних перестанов — це світ благословенний, наука комбінацій — це музика думки, але треба просуватися повільно, обережно, бо твоя машина замість екстази може дати тобі марення. Чимало учнів Абулафії не зуміли стриматися на цьому найтоншому порозі, який відокремлює споглядання імен Бога від магічної практики, від маніпуляції іменами, щоб зробити з них талісман, знаряддя панування над природою. І вони не знали, як не знаєш і ти, — і не знає твоя машина, — що кожна літера пов’язана з певним членом тіла, і якщо ти змістиш якусь приголосну, не знаючи її сили, один із членів твого тіла може змінити своє розміщення або природу, і ти зостанешся люто скаліченим зовні, на все життя і всередині на всю вічність».
«Послухай,» сказав йому Бельбо цього ж дня, «ти мене не знеохотив, а навпаки, піддав духу. Отже, у мене тут є, покірний моїм наказам, як у твоїх друзів був Ґолем, мій особистий Абулафія. Я назву його Абулафією, для своїх — Абу. І мій Абулафія буде розважнішим і більше сповненим шаноби, ніж твій. Скромнішим. Хіба проблема полягає не в тому, щоб знайти всі комбінації ім’я Бога? Гаразд, заглянь у цей підручник, у мене тут невеличка програма на бейсику, щоб робити всі комбінації з чотирма літерами. Ніби навмисне зроблена для IHVH. Ось вона, хочеш, щоб я її запустив?» І він показав програму, яка для Діоталлеві справді виглядала кабалістикою: