Людота спокійно смикав за важіль міха, в горні сапало й сичало.
— Доста! — сказав Стоян і кинув довгорукі клішні під горнило. — На сього дні доста є. Біжи до жони своєї й до чада свого.
— Ви йдіть, вуйку, я ще мало посидю тут-о, — вхилився Людота.
— Що би-с робив?
— Та-а... — невиразно протяг ковальчук. Стоян подивився на нього, тоді пригладив обітнену під макотер чорну кучму й натяг клобука.
— Щось ворожиш... а мовчиш. Не речеш мені, криєшся.
В голосі його був погано прихований усмішкою докір, сього Людота раніше не помічав, і йому раптом захтілося поділитись із вуйком Стояном.
— Вуйку...
— Речи, Людото.
— Хотів би-м ректи, та не відаю, як би-сте подивилися на тоте...
— Що-с намислив?
Людота, повагавшись мить, шаснув під рясний холодний дощ і витяг з околоту стріхи важкого й довжелезного меча. Меч був ще сирий і кострубатий, не мав ні хрестовини на вруччі, ні хребців обабіч леза, але то вже був меч.
— Де-с узяв його?
— Викував єсмь... — відповів не зразу Людота.
— Дай сюди.
Коваль узяв мечище за вруччя й виважив, тоді підніс вістря до прокаджених дощок стелі.
— Огої Хто се ним орудувати-йме? Ти?
— Ні...
— То хто ж?
Людота махнув ухильно рукою.
— Не речеш, то й не речи, — примирливо сказав Стоян.
Але Людота мовив:
— Київський князь.
— Гатило?
Старий коваль ще раз виважив меч у правиці;
— Хіба Гатило. — Й тут-таки поцікавився: — Хто ж бив молотом тобі?
— Та-а, ніхто. Сам.
— А далій не вб'єш, — проказав коваль.
— Пощо?
— Бо далі треба вдвох.
Людота зітхнув.
— Скілько ж віншує тобі князь по мечі? Гривну?
— Ні.
— А скілько ж? Дві?!
— Ніскільки.
— Пощо?
Людота сів на високому порозі кувачниці й важко замислився, й старий Стоян довго чухав потилицю, поки дочекався від нього слова. Й те, що почув, уразило коваля дужче, ніж уразила б Перунова громовиця в стичні.
— Їв землю-м Гатилові здобути йому Юрів меч.
— Юрів?!
Ковальчук знову зітхнув.
— Де ж би-с узяв?
— Не відаю. Осей хіба, — він кивнув на залізило в ковалевих руках.,
— І землю-с їв...
— Землю...
Стоян поклав мечище додолу й сів коло Людоти на вискіпаному порозі. Се вже було не до сміху, коли смерд їв землю, й тут зопалу не втямиш, що добре й що погано.
— Й кождого дні куєш?
— Кождого... коли воля є.
Вони знову помовчали, тоді Стоян запитав:
— Де чув єси про... Юрів меч?
— Я-м уже вам рік...
— А-а... — Тоді мало не крикнув: — Невіглас єси!
— Пощо?..
— Бо меч усепобідному Юрові кував сам... Соварог! Зумів єси? Той меч един у цілому світі й другому не бувати!
— Висвячу...
— Як висвятиш?
— У крові непорочної діви.
— Збезумів єси! — вигукнув коваль і плюнув тричі поперед себе й тричі за ліве плече. Тоді наклобучив шапку й квапливим кроком подався грязькою вуличкою додому, просто в дощ, навіть не попрощавшись.
Людота ще трохи посидів, далі важко звівся на ноги, підняв з долу важкий меч, брязнув його на кувало й заходився роздмухувати жар у горнилі. Роздмухавши, встромив туди меч і запрацював мотузяним важелем. На душі було тоскно й порожняво, та коли ти їв землю, мусиш виконувати клятву, бо Земля-мати не прощає наруги над своїм іменем.
Вістря мечиська розпеклося, й Людота взяв молот біля самого заліза й почав бити ним по червоному. Воно дуже швидко хололо, твердий шмат погано піддавався, та Людота грів його знову й знову брався за молот, бо іншого виходу не було.
Так він працював темними вечорами цілий костричник і цілий листопад, а в сніжному припинив. На Руську землю сполчилися степовики, й Людота разом із своїм старійшим товаришем мусив кувати навершя для сулиць, випростувати зуб'я вил, перелаштовуючи їх в оружжя, кувати маленьким молоточком площики для стріл.
Усе те йшло в сільську кліть, а там інші смерди єднали залізо й дерево, бо ніхто ще не знав, як далеко зайшли степові орди й чим кінчиться їхнє ополчення.
Воно ж кінчилося дуже дивно, й про се потім гомоніла вся Русь, і Сіврщина, й Дерева, й Луг...
Знову закоторилось на Русі. То той, то інший князь чи велій болярин відмовлявся коритись Рогволодовій руці й оголошував чи сам, чи слами: «Ти єси, княже, сам по собі, ми ж єсмо самі по собі, й не жди од нас можів ратних!»
І коли на стольний город Витичів пішли степовики. Великий князь опинився таки сам зі своїми п'ятьма стами комонних і піших. Рогволод знову вирядив гайдарів до всіх земель, але володарі зустрічали його слів медами й пивом і з тим і проводжали, бо вже було відомо, як повівся Рогволод із київським князем Богданом Гатилом.
Степовики прийшли такою тьмою, що вкрили возами, й вежами, й кіньми та волами всі пагорби навколо Витичева, всі доли й видолки, й чистий нетолочний сніг зачорнів од незчисленних орд. Орди якийсь час вагались, їхні мурзи, й кани, й кавкани ще не знали, як повелося на Русі й скільки воїв стереже засіки городу стольного. Та се невідання не могло тривати до безвіч. Одного дня їм усе стане відомо, й вони полізуть до стольниці через застави й гостроколі дубові стіни.
Й Рогволод вирішив послати в стан обложців двох можів своїх. Можі знайшли в теплій полотці найстарійшого зверхника й спитали:
— Пощо прийшли єсте? 1 — В дань, — відповів яський кан. . — Дань ми беремо з вас.
— Досі брали сте дань з нас, тепер прийшли смо до вас у дань. Так буде.
Сли повернулися до князя й розповіли йому, що чули. Володець городу стольного думав три дні й на четвертий вирішив одкупитися від степовиків даниною. Він вигріб усе срібло й усе золото зі своєї скітниці, повиганяв з обор воли й корови, зі стаєнь випустив коні, й щойно зазорилося на світ, одчинив городські ворота. Попереду можі несли золотий і срібний скіт, і скору дорогу, й віск, і скору гов'ядну, далі посунули череди корів і волів і табуни коней, а по всіх ішли, скуті ланцюгами попарно, молоді роби й робині.
— Великий князь витичівський Рогволод сле вам сі дари малі й молить о мир, — сказали княжі можі, здивовано зозираючись.
— Так буде, — відповів степовий зверхник. — До літа Прийдемо ще в дань.
Степовики вже сиділи в сідлах, немов тільки й чекали на Рогволодові дарунки, щоб рушити.
Рогволод же зорив у ворожий стан і не вірив своїм старечим очам. Коли розвіялася темрява й зійшло сонце, — й горби, й доли, й видоли навколо були білі й порожні, й тільки супроти, край Соляного шляху, рябіли його череди, й табуни, й вервечки робів, а степовиків лишилася жменька — лише ті, що приймали дань.
Повернулися й сли, теж збентежені й розгублені:
— Степовики знялися, мабути, ще вночі або звечору. Мовби відали, що принесемо дари з миром.
Великий князь дивився вслід своїм табунам та чередам. Підступна думка точила йому старий мізок, але він ще не знав, як підрили його степовики, взявши таку данину без жодної краплини крові.
Сталося ж зовсім несподіване.
Богдан, почувши про облогу Витичева, зібрав усіх можів своїх, метнувся по селах та городищах землі Київської, сукупив чимало піших і комонних смердів, і пішов у спину степовикам. Орди не сподівалися того. Вони добре знали про чвари й незгоди між князями, й сей вивід у спину примусив їх повернути назад. Вони зняли свої вежі ще звечора й подалися в степи, лишивши під стольним городом Витичевом незначне прикриття для відступу. Се прикриття мало теж зніматись на світанку, та тут йому до рук потрапила цілком несподівана добровільна дань.
Князь Рогволод нічого про те не знав, та коли б і довідався, то не зміг би нічого зробити, бо всі коні пішли табуном до ворога й на ввесь княжий дворець і на цілий Витичів город не знайшлося б і два десятки скакунів.
Богдан оповістив його через Борислава тільки на сьомий день після того дивного замир'я, й цибатий київський болярин добре пореготав у вічі Великому князеві.