— Що тут дiєш? – ледве витяг iз себе Рогволод.
— Стережу.
— Що стережеш?
— Душу твою, Великий княже.
— Хай тебе чорти стережуть, – якось байдуже висварив його Рогволод, а Харя Мурин вiдповiв:
— Яз чортами маюся, не мисли за мене, княже. Рогволод почав пригадувати все, що з ним трапилося, й не пригадав, i спитав Харю:
— Де є Ждан?
— Певно, вдома.
— Вдома?
— Угу. А кiнь твiй ноги вiдкидав.
— Кiнь?
— Кiнь.
— Пощо так?
— Хiба-с забув?
Рогволод аж тепер згадав усе, геть усе, й спробував пiдвестись, та навiть руки поворухнути не мiг.
— А Ждан, речеш, удома?
— Мабути…
В князевих очах було стiльки суму й стiльки безпорадної немочi, що Харi Муриновi стало шкода його. Вiн сказав:
— Пощо нуртуєшся так? Наречи його в себе мiсто й жий собi красно, доки душа дихає в ротi.
— Кого – його? – болiсно зморщившись, перепитав Рогволод.
— Сам вiдаєш, княже, – тихо вiдповiв скоморох.
Рогволод крикнув:
— Послух єси Гатилiв!.. Послух!..
Вiд напруження й схвильованостi Рогволод закашлявсь, Харя ледве вiдбив його душу, щосили гатячи кулаком у спину, й, коли впокоївся й лiг на ведмедно, вбiгло двоє можiв о мечах.
— Вiзьмiте його… – вказав їм князь на скомороха. – В поруб… У поруб сього послуха!..
Ввiйшов i Ждан i почав боронити Харю перед князем, але старий лишався невблаганний:
— У поруб…
Скоморох тiльки дивився на князя. Все спiвчуття, що заполонило було його допiру, тепер геть випарувалося, й вiн посмiхом кривив вуста на один бiк i нi вiдбивавсь од можiв, нi намагався просити о милiсть.
— Не дiяв би-с такого, – сказав Ждан, коли можi вiдвели Харю до порубу. – Не дiяв би-с.
У голосi його бринiла похмура неприязнь, i Рогволод одчув се.
— Й ти, болярине, руку спроти мене…
— Якби-м спроти тебе руку тяг, княже, – з докором i серцем проказав лiтнiй болярин, – то був би-м давно коло нього.
В старого заворушилися вуса, перш нiж вiн повторив:
— "Коло нього…" Всi ви сте послухи…
Того вже й Ждан знести не мiг. Кинувши на Великого князя гнiвний погляд, вiн вийшов, брязнувши довгим мечем об порiг свiтлицi. Рогволод почав кволим голосом гукати кого-небудь. Увiйшла роба.
— Єутихiя!.. – проказав вiн, i молода жiнка мерщiй побiгла з можеської половини хорому геть. Незабаром, одсапуючись, до свiтлицi вкотився Єутихiй.
— Кликали сте, отче?
— Ходь сюди… Вклякни.
П'ятдесятирiчний княжич, гладкий i рожевощокий, був би схожий на розгодованого хлоп'яка, коли б не гнилi зуби, що так i випирали йому з рота. Єутихiй став перед батьком навколiшки, й старий обхопив йому голову обома руками й заходився гладити довге, до плiч, волосся. Єутихiй розчуливсь од такої ласки й почав пхикати. Тодi старий у припадку несподiваної лютi вiдштовхнув його:
— Геть, слинявий! Жону-м я народив, а не можа… Син устав i заглипав на батька ображеними очима:
— Чого-бо ви!.. – вуста його скривилися й оголили дiрявий рот. – Молили б ся лiпше боговi, а не…
— Геть!.. – закричав старий i знову розкашлявся, тодi, заспокоївшись, поманив сина: – Ходи речи можам, нехай i Ждана… Зумiв єси?
— Зумiв єсмь, – неохоче вiдповiв беззубий княжич. – У поруб.
I вийшов, а Рогволод принишк, наслухаючи згуки, що долинали в хату знадвору. Там усе було тихо, й князя почала тiпати тiпавка. Нарештi з'явився мiж Стоїмен.
— Учинили смо, княже.
Князь одвернувся пiд стiну й провiв рукою по тесаних колодах.
— Убили сте його?
— Нi… Ждан сам…
Стоїмен потоптався й вийшов, а старий князь пролежав так до самого вечора, голодний i лихий, бо нiхто навiть не згадав, що князевi, може, їсти, чи пити, чи ще чогось хочеться. Коли ж смеркло, вiн устав, накинув собi на спiдню одiж корзно й заспускався крутими сходинами до пiдклiтей. У порожнiй пiдклiтi вiдчинив дубову ляду, спустив туди драбину й почав обережно злазити, мацаючи неслухняними ногами кожний щабель.
— Тут єси? – спитав вiн, знадвору не мiг нiчого розгледiти в темному порубi. В нiс ударило застояним важким духом i плiснявою. Нiхто не вiдгукнувсь, але з кутка зашарудiло.
— Тут єси, речу, Ждане?
— Тут… – знехотя обiзвався велiй болярин.
— Пощо ж мовчиш?
— Удвох смо, по те й мовчу. Про Харю забув єси.
— Й ти забудь, болярине.
— Що ради? – по хвилi вiдгукнувся Ждан, бо Рогволодовi слова могли означати тiльки те, що й означали. – Чого ради кинув єси отрока до сiєї ями? Пусть його.
— Про себе речи.
— А я про Харю.
Рогволод закипiв:
— А чи вiдаєш, о що совiтував менi твiй Харя?!
— Вiдаю.
— Й речеш пусть?
— Речу пусть.
— То як так?
У темрявi знову заворушилося. Ждан устав i пiдiйшов до Рогволода, ледь осяяного тьмяним свiтлом з дiрки в стелi. Тепер i князь побачив його.
Ждан виступив на видноту й сказав, пильно дивлячись у змарнiле князеве обличчя:
— Чуй, княже, що ректи-йму тобi, чуй, бо инчий того не мовить, лиш затамує в собi. Наречи стiл Богдановi. Наречи київського князя в себе мiсто.
Рогволод ображено глипнув на свого великого болярина, той же стояв, не зводячи з нього похмурого погляду.
— Й се ти речеш менi?
— Оддавна-м рiк тобi. Єутихiй до столу негоден. I се-м тобi рiк. I старцi се мислять. Помисль i ти, княже. Закоторилася Русь. Дужої руки хче. Ти ж єси благ. Помисли про се – й сiчи мою голову.
Великий князь приречено кивав до кожного його слова, мовби хотiв сказати, що як сам на себе не покладешся, то на когось i поготiв. Тодi несподiвано витяг меча з пiхов i пiдняв над Жданом.
Ждан мовчки взяв меч i всилив його назад у пiхва. Се нiби вiдiбрало в князя останнi сили, й вiн зiщулився й змалiв. Болярин же, не дивлячись на нього, почав пiдiйматися щаблями до свiтла. Князь дивився на нього й мовчав, i то був присуд, вирок самому собi, немовби вiдчув свою власну безсиль.
— Вже й не страхаєшся, що потну тебе ззадi.
— Я мiг би-м i сам тебе потяти, княже. Не є вже сили в твоїй руцi.
Вiн вилiз у пiдклiть i казав те вже згори, в чотирикутний прорiз порубу. Князь i собi став на щабель i почав пiдiйматися.