— Вiрую в святу трiйцю, боляре. – Й, може, рятуючись од неприємної розмови, сказав київському князевi: – Був єсмь у… Ясновиди. Маю хiть сватати її.
Гатило буркнув:
— Будь щасний.
Але Годой промовив:
— Не волiє вона.
— Пощо ж, княже? – прискалив око болярин, а Гатило мовчав, хоч у поглядi йому промайнув колючий вогник. Годой вiдповiв не боляриновi, а в бiк осподаря дому:
— Через тебе, княже.
— Чого ради через мене? Так i рече?
— Нi, не рече. Я сам вiдаю.
— Се як же?
— Стариця… Ходив єси до неї, й вона страхається тебе.
— Я-м не дикун об жовтих iклах, аби мене страхатися, – знову буркнув Богдан, але вже якось не так збентежено й сердито.
Борислав нагадав:
— Як же то є, княже Годечане? Ваш закон лугарський не дає женитися на вдовицi.
— Мiй бiг дає жонитися тричi, – сказав Годой.
— Переступив єси через закон лугарський? А вона, княже? Вона ж є роду нашого, не грецького.
— Не умiю тебе, болярине.
— Пощо не умiєш? Мiж її князь Вогнян роденський умер, i вона мала такоже вмерти.
Се було надто жорстоко. Богдан колись теж дорiкнув Ясновидi за зневагу закону свого племенi, та бiльше не смiв, а може, й не хотiв, бо ж поляни мали свої звичаї, й тi звичаї, на його думку, були кращi й людянiшi. Пощо мусить лягати в яму разом iз мертвим можем нi в чiм не винна жона? Якщо колись i русичi шанували той закон, то вже давно забули про нього, й узагалi про се краще не говорити, краще робити так, як робиться, й думати, як думається, iнакше-бо на свiтi важко жити.
Але Богдана дратувала сама присутнiсть луганського князя. Про нього вiн згадував часто пiсля того вечора, як зiтнув меча з князем Джурджем. Згадував i думав, як про людину, що з нею має колись перехрестити й свою стежку, й свою зброю – того жадав закон кровi, й Богдан нiчого не мав проти, бо так дiялося споконвiку, так мусить бути, доки сонце на небi свiтить. А коли їхнi стежки перехрестилися, Джурджiв родич повiв себе зовсiм iнакше, й Богдан вiдчував якесь роздратування.
— Ти, княже, був єси десять лiт серед хрещеного люду, – сказав Годой. Богдан поправив:
— Дев'ять.
— То не важить. Прийми Христа в душу.
— Стати гречином? – посмiхнувся Богдан.
— Пощо? Можна вiрувати в святу трiйцю й бути русином, княже.
— То неуможне, – вiдповiв київський володар i раптом зневажливо реготнув: – Гидка менi вiра ваша!
— Пощо?
— Бо всi ви єсте роби свого бога. Ми ж вiруємо в Бога, що породив небо й землю, у Ладу, що є мати Земля, й у Дажбога… Сi на небi, а инчi – на землi: чинимо требу Божковi, бо стереже жито наше й стада нашi, молимося Моранi…
— То суть iдоли, княже, бо чиненi з дерева.
— А вашi не iз дерева? Нашi, вирiзанi з дуба, жиють у нас, бо їм суть кланялися нашi дiди й дiдiв дiди. Вашi ж такоже деревлянi, лише не струганi, а помальованi на дошцi й на стiнах.
— Нашi добрi, – обiзвався Борислав, тодi подумав i докинув: – Веселi!
Богдан теж згадав:
— Юдейськi ж боги злi й мстивi.
— Бiг милосердний, княже, – заперечив Годой, не помiчаючи в Богданових очах iскрини.
— Злi вони. Як там пишеться в отих ваших книгах? Слухав єсмь, як рече один попос. Був у Єгови народ, а потому щось той народ не догодив йому, й Єгова став насилати на нього й чуму, й морову язву, й усякi хворощi, потому взяв та геть прогнав той народ, а казав, що то є народ божий. Га? По тому взяв i розсипав свiй народ по всiй землi. Ти ж речеш – милостивий. Княже-княже…
— Юдеї суть прогнiвили бога.
— Й ми гнiвимо й Бога, й Дажбога, й Перуна, й Волоса, й Морану. Вони ж не проганяють нас iз землi Руської?
— Нашi веселi! – знову вставив Борислав i пiднiс полумисок меду вгору, Вишата наслiдував його приклад, широко всмiхаючись. Борислав допiру мовив йому, що може бути сiча, й потяг за собою в княжий хором, а тут усе звелося до теревенiв, i нi меча, нi навiть голої руки не треба. Такий поворот Вишату влаштовував, i вiн спокiйно мiг випити келих настояного меду.
Того вечора нiчого страшного не вiдбулося, просидiли вони в накадженiй сосновими скiпками свiтлицi далеко за пiвнiч, Богдан перестав сiкатися до Годоя, й Годой, забувши свою вiру, пiд кiнець розпився й собi й почав обiйматися з цибатим Бориславом. Богдан пригадував походи, й ратнi сiчi, й похмурий, високостiнний Константинополь, натоптаний попами, ченцями-калугерами та гетерами, що за маленьку золоту номизму цiлу нiч вiддавалися коханню будь з ким: i з патрикiєм, i з грубим вiйськарем-поганином.
— То чия вiра краща? – вже п'яним голосом гукнув до гостя Богдан. – I гетери ж носять хрест у пазухах! Сам єсмь видiв…
Уранцi, як бувало завше пiсля пиття, в Богдана болiла голова, й вiн, узявши зi ще не прибраного столу дзбан, пiшов до медушi. Роби й челядники розбрелися, певно, невсипуща княгиня Рада позганяла ще вдосвiта, й мусив iти сам. I на ганку зустрiвся з Годоєм.
Луганський князь був уже вбраний для дороги, Богдан одразу здогадався, куди вiн iде, й учорашня неприязнь розiбрала його знову.
— Втiкаєш, княже? – недружелюбно буркнув вiн.
— Треба вже…
— Випий на похмiлля, тодi…
В господаревому голосi чулась неприязнь, i Годой не наважився заперечувати. Київський князь пiшов до медушi, дверi були замкненi, вiн гахнув їх поробошнем i виставив. Годой усе те бачив, i мовчав, i так само згiдливо йшов за князем до свiтлицi, обгидженої звечора. Вiн би не сказав i слова про вчорашнє, та сам господар, мов дратуючи й його, й себе, раз по раз навертав розмову на слизьке.
— Речеш, прийми Христа. Зречися свого й прийми грецьке.
Годой мовчав, i се ще дужче дратувало Богдана, бо вiн знав, куди той збирався, й куди поїде зараз, i з ким бачитиметься, й про що говоритиме.
— Й за брата свого забув єси, й кревної мсти не чиниш менi…
— Наш бiг милостивий, княже. Так сам робив, так i нам велiв.
— Що велiв?
— Опрощати.
— Що?
В Годоя теж гуло в головi, та вiн терпляче доводив Богдановi:
— Бути милостивими й любити ворогiв своїх.
Богдан, уже випивши зо два келихи меду, пожвавiшав. Останнi слова Годоя навiть розсмiшили його, й вiн лунко зареготав.
— Любити ворогiв! Осе так! I ти вiруєш у такого бога?
— Вiрую, княже. Христос рече: вдарять тебе по правiй ланитi – пiдстав i лiву, бо в смиреннi своєму ти будеш любий боговi нашому.