— Оддай, княже, меча свого, бо Гатило й сам одбере й тебе на бунище викине.
Се сказав з темряви Харя Мурин, який досi не промовив i слова. Князь оторопiло спинився, тодi злiз додолу й замахав мечем, та скомороха не так легко було потяти, навiть побачити.
— Випинайся, випинайся, княже, нагору, бо й я лютитися вмiю.
Князь удруге встромив меча в пiхва й сього разу вже й справдi-таки вилiз, навiть важку драбину сам по собi витяг i грюкнув лядищем – аж курява встала. Ждана в пiдклiтi вже не було, й вiн лякливо побрався геть.
Нiч виспав погано, ввижалися рiзнi чорти та примари. Кiлька разiв уставав i засвiчував од кресала товсту лойову свiчу, та ледве засинав, i свiча гасла, на неї дмухав домовик, або лихий, аби ще якесь хатнє чи й нехатнє чортовиння. Й щойно заблаговiстилося на свiт, князь накинув собi на зсохлi рамена вилиняле корзно, спустивсь у пiдклiтi й вiдчинив ляду порубу.
— Вилазь I
— А то що ж ради? – глузував з нього скоморох, бо князь i сього разу прийшов сам, i боятися не було кого. – Менi й тутки добре. Тепло, й комарi не кусаються. Й смiхати нiкого не треба: лежи собi, Харю, й рипи в потемках.
— Вилазь, речу.
— Не волiю.
— Пощо?
— Не втямлю дострибнути, – сказав Харя Мурин i глузливо зареготав.
Князь тiльки тепер уторопав, що забув подати вниз драбину, й заходився спускати її в темний спарений поруб.
Скоморох нарештi пiддався вмовлянням i вилiз у пiдклiть.
— Ото слухай, що тобi молодшi речуть, – зневажливо кинув вiн старому князевi.
Рогволод стусонув його межи плечi, аж Харя з несподiванки мало не дав сторчака, й з порога зареготав:
— Ще й б'ється!
Мiсяця серпня ж
Кiлька день Рогволод не знав, нi що робити, нi як повестися. Вiн уникав Ждана, не хотiв бачити й улюбленого скомороха, тодi послав по великого болярина сина Єутихiя, й беззубий княжич повернувся нi з чим.
— Рече, нездужаю. I що вiн чинить?
— Сидить
— Нездужає… – промовив Рогволод. – Усi тепер нездужають, усi… Й ти нездужаєш на коня всiсти. Баба.
— Христос рече: будьте смиреннi, – завважив гладкий княжич.
— Глупавий єси й ти, й твiй Христос.
— Пощо глупавий, отче! Вiн є бог.
— Усякi боги бувають.
Син тiльки шморгнув носом i нiчого не вiдповiв, бо, може, й справдi всякi боги бувають.
Рогволод вiдмахнувсь од сина, мов од надокучливої мухи, й Єутихiй пiшов з красної свiтлицi. Великий же князь посидiв ще з годину й теж вийшов. Княжий двiр був порожнiй, усi роби й челядники подалися на тiк, за стiни городу, веректи жито й пшеницю, й лунке гупання цiпiв долинало аж сюди. Князь подибуляв до ворiт свого двору, а звiдти за городськi ворота на тiк. Гупання дедалi дужчало й дужчало. Токiв було кiлька: княжий, болярський i городський, на якому верекли своє збiжжя витичiвськi можi, котрi мешкали не по селах, а тут, i всякий стольний народ – кожум'яки, горнчарi, боднарi та iншi ремiсники. Князь подався до свого току, бiля самої засiки над кручею. В одному кiнцi пара сивих круторогих волiв тягла кам'яний вал по крузi, встеленому товстим шаром порозв'язуваного снiп'я, молоденька ж роба погейкувала на волiв, махаючи жердиною. В трьох iнших мiсцях дев'ятеро робiв i челядникiв верекли пшеницю в три цiпи, – гуп-гуп-гуп! – i в усi боки стрiляло колюче велике зерня. Ще душ iз двадцять подавали снопи з височенної скирти, вiдгрiбали зверечену солому, складали на воза й везли до княжого двору, iншi ж вiяли над кручею, бо з-од Днiпра тягло гарним вiтерцем. Два челядники в'язали обережно повимолочуванi снопи в кулi – для околоту стрiх. Пiвскирти було вже зверечено, й роби та челядники пiд наглядом тивуна працювали не розгинаючись.
Великий князь пiшов у той бiк, де провiяне зерно зсипали в ряднянi мiхи та мiшки. Колись вiн найдужче любив сi днi, любив дивитися на свої скирти й на своє збiжжя, тепер за старою звичкою теж усилив руку до ще не засупоненого смугастого мiха й пересипав жменю ясного важкого зерна. Того колишнього вiдчуття втiхи вже не було, й Рогволод поплентався до тивуна, що наглядав за перемiрюванням навереченого жита, й пшеницi, й проса та вiвса.
— Пiди до Ждана.
— Менi? А тут?
— Хай стане инчий. Речи, Рогволод зве. Й сiв у холодку пiд засiкою гостроколу, тивун же, передавши свої обов'язки iншому, потрюхикав до городу. Князь i сього разу не сподiвався на Ждана, та велiй болярин прийшов, хоч i нешвидко, але таки прийшов.
Певно, образа вже вивiтрилася з його серця й сивої голови, й вiн торкнувсь рукою споришу коло свого поробошня з гострим, задертим догори снурованим носаком. Князевi теж личило пiдвестися й вiдповiсти на привiтання, але вiн сидiв i мовчав, дивлячись у той бiк, де молоденька дiвчина-роба гейкала на круторогих волiв.
— Пощо кликав єси?
Ждан був у бiлiй полотнянiй сорочцi й таких самих ногавицях, пiдперезаних широким чорним опоясом, неприкрите волосся стояло сивою стрiхою докруж голови.
— Пiди до… нього.
Велiй болярин знав, про кого мовить князь, i не перепитував.
— Що ради?
Князь швидко зирнув на Ждана й так само квапно вiдвiв погляд на свої воли.
— Хай прийде.
— Пощо?
— Так…
— Посли нарочитого.
Рогволод уперше подививсь боляриновi в обличчя пильне й нiби аж нiяково.
— Не прийде з нарочитим.
— А не прийде, – погодився Ждан.
— Пiди ти, болярине.
В голосi старого князя бринiло благання, якого Ждан уже давно не чув.
— Не маю хотi.
— Пощо?
— Бо й сам не вiдаєш, що маєш ректи Гатиловi. Великий князь важко зiтхнув. То була суща правда, вiн таки не знав, що скаже братовому онуковi, коли той прийде до городу стольного.
— Сiдь, – мовив князь. – У ногах правди не є. Велiй болярин урештi сiв, але був i далi невблаганний, i Рогволод бiльше не вмовляв його йти слом. Поряд, на сусiдньому току, вереклося Жданове збiжжя, й вони просидiли пiд засiкою в холодку до самого вечора, не промовивши й слова, хоч болярин був певен, що думають про те саме.
А вранцi наступного дня Ждан прийшов до княжого терема взутий у черев'я з острогами, в безрукавiй ягнячiй гуньцi й довгому дорiжному корзнi.
— Що ректи йому?
— Пiдеш?
— Що йому ректи маю?
— Хай приїде в двiр мiй.
Ждан хотiв був iти, тодi роздумав i сказав: