Блискавка майнула в головi, що мусить вивiльнити зi стременi другу ногу, бо iнакше кiнець. Та стремено зiслизло йому на гомiлку, мало не до самого колiна, й застряло в товстих сукняних навоях. Борсаючись у крижанiй водi разом iз конем i задихаючись, Богдан силкувавсь випручати ногу. Думка працювала чiтко й точно. Вiн уп'явся коневi в бiк обома ногами й, перекидаючись разом iз ним, нап'яв стремено руками. Размокла сириця витяглася й слизла. Вiн уп'явсь iще раз – i таки перервав її й з останнiх сил виборсався на поверхню. З хвилину чи менше тiльки дихав i не мiг надихатися, тодi почав гребти. Коли б у сю мить вiн мiг думати, то страшенно здивувався б, як се вода й досi не затягла його пiд кригу, але тут, певно, причиною був кiнь, який кришив її й головою, й ногами, й тепер Богдан, голосно сапаючи, грiб руками за конем, бо й кiнь, звiльнившись од вершника, теж виринув. Кiнь вирячував налитi кров'ю очi, й Богдан знав, що то сiрому смерть прийшла, та не мiг зарадити нi йому, нi собi.
Його збило вламком льоду й мало не понесло, коли б не вхопивсь рукою за край цiлої криги. Вода несла, пальцi коцюбли вiд холоду й сприсали, й Богдан ухопився за гострий край i другою рукою. Се рятувало якось його, та чи надовго? Вiн не мiг тепер гребти. Кiнь теж, допливши до краю проламини, сперся на рубець крижини головою, й рудувато-чорна вода поступово тягла його пiд кригу. Ще мить або двi – й усе, бо кiнська голова розпачливо пнулась угору, круп же майже повнiстю затягло. Богдан одвернувся, щоб не бачити смертi свого улюбленого товарища, й сю мить Богдановi хлюпнуло холодною водою просто в обличчя.
— Держися!..
Ще не розумiючи нiчого, Богдан цапнув рукою по водi й ухопився за тверде, мов дерев'яне, змiйовисько линви й почав тягти його до себе однiєю рукою, коли ж натяг, загрiб у той бiк, звiдки вилася линва.
— Держись!.. Не греби – держись!..
На кризi мiж берегом i провалиною стояла простоволоса людина в гунi й тягла цупку линву на себе. Богдан доплив до коня, кинув йому зашморг на задерту голову, що вже по самi вуха була в водi.
Мотуз нап'явсь, але той, на льоду, не мiг тягти обох разом: i людину, й коня. Вiн крикнув:
— Берися сам!
Богдан тримавсь правою рукою, лiвою ж грiб i линву з конячої голови не скидав.
Жеребець, вiдчувши допомогу, заборсавсь iз останнiх сил – i таки витяг себе з-пiд крижини. Богдан вiдчував, як м'язи дубiють, але, пiдтягтись на мiцно напнутiй линвi, таки вилiз на крижину й заходився ламати її вагою власного тiла. Ламав i пiдтягався далi, й кiнь, обвiшаний сирими скорами й оружжям, плив за ним.
Скiльки часу минуло – Богдан не знав i не думав про се, й коли вiдчув пiд ногами пiсок, не мав нi сили, нi бажання рухатися далi.
— Ху!.. – сказав хлопець у кожусi – то був молодий отрок, худорлявий i чорнобривий. Богдан тупо глянув на свого рятiвника, тодi повернув голову до коня. Коневi очi були з пристуленими повiками, й ся його несилiсть i приреченiсть вивела комонника зi стану смертельної втоми. Вiн раптом трiпнув головою й усiм тiлом, трiпнув не по-людському, а так, як роблять конi або собаки, обтрушуючи з себе воду, й спитав хлопця:
— Хто єси?
— Адамiс, – вiдповiв хлопчина.
— Роб?
Отрок згiдливо кивнув головою.
— Грек. А ти сiдай, княже, верхи, сiдай, сiдай!
Богдан важко сiв на коня.
— Ось! – хлопець скинув свою теплу баранячу гуню й метнув князевi на мокру як хлющ одiж. – А я так, я бiгти-йму.
Вiн швиденько змотав линву на руку й потяг коня за собою. Але кiнь i не зрушив, стояв, знесилено повiсивши голову додолу. Тодi Адамiс розмахнувся линвою й уперiщив його по мокрому крупi. Кiнь ступив кiлька крокiв i знову став. Адамiс почав лупцювати його щосили, й тварина потрохи вийшла з оцiпенiння, закивала головою й побiгла пiдтюпцем. Хлопець не вiдставав i, коли кiнь уповiльнював ходу, знову бив його линвою по крупi й по ногах:
— Iо!.. Iо!..
Богдана тiпало, й вiн ледве тримався в слизькому сiдлi й нiчого не питав, отрок же гнав коня навпростець луками, й гнав, напевно ж, до Дарницi…
Київський князь пролежав у сьому малесенькому городищi два тижнi – пiсля крижаної купелi в нього почалась пропасниця. Коли ж могутня плоть узяла гору над хворобою, Богдан просидiв ще тиждень, не маючи змоги повернутися додому.
Дарницький малий болярин Судко доглядав свого зверхника мов рiдного сина, хоча батьком i не годився Богдановi, бо був усього рокiв на десять старший. У красну болярську свiтлицю, куди поклали хворого, тричi на день уносили залiзну жарiвню, повну червоного дубового вугiлля, й се було необхiдно його простудженим легеням. Коли ж Днiпро закувсь i вiдкрилася санна путь, Богдан попрощавсь iз Судком. А вже коло ганку спитав:
— Де твiй роб?
— Котрий? – здивувався болярин.
Богдан вiдповiв просто:
— Той.
I Судко зрозумiв, про кого йдеться.
— Адамiс? А де ж є? В стайнi або десь у клiтi чи в оборах.
— Скiльки вiна дав єси за нього?
— Скiльки? – Болярина така цiкавiсть починала дивувати, й вiн о всяк випадок накинув цiну: – Десять гривен.
— Пощо так дорого?
— Бо грек! – не розгубився Судко.
— Скiльки лiт сидить у твоєму домi?
— Та скiльки? – зам'явся той. – Молодий ще…
Богдан махнув рукою, тодi вклонився господаревi за звичаєм i пiшов до саней i до можiв, що приїхали по нього з городу Києвого.
Того ж таки вечора вiн прислав нарочитим тивуном у Дарницю десять нових блискучих гривен.
— За того роба, що вирятував нашого князя, – сказав тивун Маас.
— За грека? – потяг був Судко, та зрештою схаменувся й махнув рукою: продешевив, хоч мiг злупити з київського князя й бiльше, та вже коли Гатило сказав, то так i буде.
— Забирай, – мовив вiн тивуновi. – Зараз гукну.
Пiзно ввечерi привiз тивун Адамiса до княжого двору й повiдомив про се Богдана.
Незабаром юний роб стояв у порозi й м'яв шапку в руках. Одягнений був не в тiй баранячiй гунi, в якiй запам'ятав його князь на березi Днiпра, а в подертiй сiрячинi. Скупий болярин навiть на гуню хлопцеву завидiв.
— Одiж маєш? – спитав Богдан.
Адамiс поторкав себе за поли:
— Маю.
— Maace! – гукнув князь, одчинивши дверi. Тивун прийшов.
— Дай йому гуню добру.