Комонники гнали й гнали, вже й крикiв їхнiх не чути було, й не тiльки через поважну вiдстань, а й через гамiр, що панував на горбi. Кожен мав свого влюбленця й пiдбадьорював або ж лаяв його на всю горлянку, всi гасали туди-сюди й вимахували руками. Нарештi комонники поставали коло самого Соляного шляху, а потiм повернули коней назад. Попереду вигарцьовували переможцi, тримаючи коло грудей череп'янi горщечки, по вiнця чи по поясочок виповненi коштовностями. Богдан вiрив i не вiрив: першим виступав на конi Вишата. Забувши, чого стоїть на сьому пагорi, Великий князь пустився бiгти йому назустрiч, але десь на пiвдорозi схаменувся. Вишата помiтив Гатила й припустив до нього.
— О! – похвалився вiн, простягаючи князевi звойовану нагороду.
— Перший? – поспитав Богдан, i Вишата вiдповiв широкою усмiшкою.
Прискакав i велiй київський болярин. Вiн реготав i шкiрив до старого конюшого зуби.
— Тепер Вишата молити-йметься, щоби комождого лiта по князевi переставлялося.
Богдан мов сказився. Йому було добре вiдомо, що Борислав любить його щиро й вiддано, й та любов почалася давно, з дитинства, яке пройшло разом, але такi слова раптом допекли, й вiн гримнув:
— Смертi моєї захтiв єси?
Борислав розгублено всмiхнувся, Богдановi теж стало соромно за той недоречний спалах лютi й за невиправданий докiр, але щось нiби штрикало його пiд ребра, бо людина не завжди робить i каже те, що думає й що їй на душi.
— Й вiн хтiв моєї смертi – й ти хочеш? Гатило кивнув головою в той бiк, де височiла нова, свiжозрубана теремниця о трьох стiнах. I сього вже й поготiв чинити не слiд було, та бiси завжди знаходять шпарку до людської душi, навкруг нава ж їх багато – безлiч.
— Пощо речеш так, Гатиле? – з болем озвався Борислав. – Що зводиш на мене?..
Великому князевi стало геть соромно, й той сором ще дужче допiкав йому. Вiн трiпонув простоволосою головою, аж коса ляснула його мiж очi, й швидко побравсь угору, до могили. Тодi 'передумав i почав спускатися в бiк стольного городу Витичева.
Бiльше вiн i не був на похоронi. Сталося непередбачене. Чернегiвський князь Божiвой, чiльник усiєї Сiврської україни, зненацька почав гуртувати рать. До чого тi полки призначалися – того нiхто не знав, Божiвой теж нiкому нiчого не казав i нiкому не погрожував, але Богдан мусив поспiшати до Залозного шляху за городом Києвим. Коли чернегiвському князевi спало на думку щось лихе, його треба випередити.
Старцi землi Сiврської, навiть чернегiвськi нарочитi, нiчого сказати не могли, й наступного ранку Богдан вирушив Соляною путтю на пiвнiч, лишивши посадником у стольному Витичевi свого великого болярина Борислава. Сим вiн убивав двох зайцiв: згладжував дурну вчорашню сварку й лишався певним, що в його вiдсутнiсть у стольному городi все буде гаразд.
Борислав розумiюче всмiхнувсь, але не проминув дати здачi Великому князевi:
— Мислиш, я вже-м розiвчився й мечем вертiти?
Богдан тiльки махнув рукою на сю шпильку, бо сам викликав її, й рушив на полунiч.
I вже потiм йому розповiли про всi подiї, зв'язанi з похороном Рогволода…
Требу поховання виконували за всiма правилами звичаю руського, й сiврського, й деревського, й луганського, як рiкли старцi на вiчi й як поклали.
Щодня вiдбувалися великi чи малi поминання, й сi днi кiнчались неодмiнними стравами й пiснями. Людина з честю мусить приймати й дароване їй Богом життя, й наслану ним же Морану, що несе в руках косу смертi.
Пiсля трисiдмичника, що вiдбувсь у двадцять перший день, старцi оголосили:
— Котра жона чи дiва має хiть придружити померлого князя, нехай рече.
Рогволод власної жони не мав, вона померла ще давнiше, й хоч поляни-русичi не значили сього в своєму поконi, але се була данина законовi сiверян, законовi деревлян, та й деякi лугарi дотримували такого обряду, тому Великий князь усiх чотирьох україн повинен був перейти в iрiй, чи в рай, придруженим.
Спочатку нiхто не зголошувався йти доброхiттю з Рог-володом, хоч питали всiх роб, i всiх челядниць, i витичiвських жiн i дiв, i смердок навколишнiх сiл та городищ. I коли старцi вже збиралися послати нарочитих у землi Сiврськi й Деревськi, раптом одна жона зголосилася:
— Я маю хiть.
Се була ще досить молода жiнка в чорному полоттi мало не до п'ят i в такому самому чорному полотку, що заповивав їй голову й увесь вид, лишаючи вiльними самi синi очi та брови. Брови мала широкi й чорнi, з-пiд полотка ж на спину висла товста руса коса. Жона розмовляла по-руському, але в словах одчувався ледь помiтний сiврський приголос. Коли старцi поцiкавилися, хто вона є, чи має собi можа й усяке таке, жона вiдповiла коротко:
— Вдовиця єсмь.
I бiльше нiчого не сказала, та нiхто й не налягав, бо людина сама погодилася придружити князя, й у такiй справi слова не важать анiчогiсiнько.
Вiдтодi ся жона стала на виднотi, й тривало все те цiлу сiдмицю – вiд двадцять першого до двадцять восьмого дня, коли мiсяць повернувся до людей тим самим боком, яким був у нiч смертi Рогволода. Жону годували найкращим i поїли найкращим, i вона нi в чому собi не вiдмовляла, бо такий закон i покон деревлян i сiверян, та навiть частина лугарiв його виконує й дотримує.
Коло жони завжди було багато жiн, i жiнок, i дiв, i дiвчат, i всi вони спiвали їй пiсень i намагалися розважити, як могли й чим могли, й за нею ходила, мов тiнь, стара жона, мабуть, найстарiша з цiлого Витичева городу й навколишнiх сiл i городищ. Стариця була вбрана в усе бiле, тiльки голову мала запнуту чорним полотком, i то теж належало, й молода жона все те знала й не сторонилася її. Тiльки раз, охоплена несподiваним настроєм, голосно плакнула, затулила вiчi кiнцем полотка й довiрливо тицьнулася на груди старицi:
— Бабуню-у… ще ж я-м i молода.
Стариця спiвчутливо поплескала її по плечах i приголубила:
— Котрого ж єси лiта повела?
— Чотирдесять i другого…
— Речеш «чотирдесять»… Чую, що єси з моїх земель… Зодкуду ж прийшла єси?
— Ой, бабу-у… – заплакала жона, та так бiльше нiчого й не сказала.
Стариця налила їй повний келих мiцного бурого меду:
— На, спий, воно й трохи…
Жона шморгнула носом, одтулила полоток з гарного та бiлого обличчя й випила ввесь мед, потому вдарила келихом об землю, й череп'яна мальована судина х рипко брязнула й розсипалась. Жона випростала руки поперед себе й пiшла корогодом навшпинячки. Дiви й ддвчата заспiвали весiльної, бо так належало: